Лоренцаччо герой драми А. де Мюссе “Лоренцаччо”

Презирливо-зменшувальне ім’я, дане оточуючими Лоренцо Медічі, – найкраще свідчення їхнього ставлення до вірному другові флорентійського тирана Алессандро Медічі. Ніхто не здогадується, що пихатий і примхливий, запальний і цинічний Л., наступний за своїм царственим кузеном у всіх розвагах і сумнівних авантюрах, ініціатором яких він нерідко і є, і задумав звільнити рідну Флоренцію від тирана.

Не вірять Л. і змовники-республіканці, а тому не зможуть скористатися плодами вчиненого Л. вбивства: наступний Медічі займає місце вбитого. Але

Л. не судилося стати тому свідком: він гине від рук найманого вбивці, а розлючений натовп, завжди його боялася і ненавиділа, зіштовхує його тіло у води лагуни. У французькій драматичній літературі важко знайти більш трагічний образ у всьому зневіреного і втратив себе людину, ніж Л. Благородні помисли і пориви героя Мюссе блякнуть у міру того, як він рухається до досягнення заповітної мети, здійснюючи самі низинні вчинки.

Надіта ним на себе маска пороку настільки щільно прилягає до його шкіри, що її вже неможливо зняти. У складному переплетенні історичних, політичних і психологічних барв і відтінків, які обирає

Мюссе для розповіді про змову у Флоренції

Домінує відчуття розпачу і зневіри індивідуума, залученого або добровільно вступив у вир політичної боротьби. Двадцятитрирічний Мюссе, який через рік після “Лоренцаччо” напише самий свій відомий роман – “Сповідь сина століття”, в образі Л. висловив багато свої сумніви і розчарування. Цензурні заборони, складність самого драматичного твору, що складається з тридцяти дев’яти картин, в яких діють більше тридцяти персонажів, призвели до того, що на сценічних підмостках Л. з’явився лише шість десятиліть потому після того, як його створив Мюссе. З’явився завдяки завзятості і наполегливості першої “зірки” французького театру Сари Бернар.

З її легкої руки (С. Бернар виступала в ролі Л. не тільки в сезон1896/1897 р., але й відновила спектакль в 1912 р., коли їй було вже 68 років). Л. грали виключно актриси, підкреслюючи його крихкість, уразливість, зламана і невірність.

Найбільш помітними залишилися в історії театру роботи Рене Фальконетті (1927, театр “Мадлен”) і Маргеріт Жамуа (1945, театр “Монпарнас”).

Зовсім новий етап у зверненні до драми Мюссе починається з 1952 р., тобто після того, як головну роль у ній зіграв Жерар Філіп. Саме з цього моменту образ знаходить складність і глибину, відповідні задуму автора. У другій половині XX “Шв. Л. стає одним з найпопулярніших персонажів французького театру, “французьким Гамлетом”.

Найбільш цікаві інтерпретації цього героя належать акторам П. Ванекові (1964), Ф. Юстер (1977 і 1989), Ф. Кобера (1979) і Р. Митровиці (1989). У молодої французької публіки 80-90-х років XX століття Л. асоціюється складністю своєї натури і трагічністю долі з такими “проклятими художниками”, як Артюр Рембо і Антонен Арго.