Критика індивідуалістичного бунту в романі Достоєвського

Створення роману «Злочин і покарання» довелося на переломний для Росії рубіж п’ятидесятих-шістдесятих років минулого століття. Це був час Другої імперії у Франції, час Наполеона III, час Бісмарка, що почало об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю», час краху старих феодальних порядків у Росії й росту нових, буржуазних. На зміну дворянським революціонерам прийшли революціонери-різночинці, яких спробував зобразити И. С. Тургенєв в образі Євгенія Базарова в романі «Батьки й діти».

У романі Н. Г. Чернишевського «Що робити?

»

представлена теорія «розумного егоїзму», що багато в чому перегукується з теорією Раскольникова й проповідує принцип: «ціль виправдує засобу», що розділявся багатьма різночинцями. Подоб-Вие теорії існували не тільки в Росії. Нам відомо, що однієї із причин, що подвигнули Достоєвського написати роман, був процес француза Ласенера, що був суджений за вбивство й намагався виправдатися тим, що його злочин був «бунтом проти суспільства».

Самому авторові глибоко претили ці теорії, і в романі він спробував показати їх порочність Розкольників з’являється перед нами як людина, одержима

ідеєю.

Його ідея не так вуж новий. Відповідно до теорії Раскольникова, люди діляться на «тварин тремтячих» і на особливих людей, які «право мають» на здійснення злочину заради великих завдань. Себе Розкольників намагається віднести до останньої категорії. Убивство баби-процентщици повинне було довести або спростувати його теорію.

Розкольників вчиняє злочин, намагаючись довести собі, що він готовий переступити через умовності й «насмілюється взяти владу, що під ногами валяється». І це незважаючи на те, що ще перед убивством він розуміє, що «якщо навіть задумався, чи воша людин, або не воша, виходить, не воша він для мене, і не годжуся я в Наполеони».

Зображуючи мучення отделившегося від суспільства Раскольникова, Достоєвський намагається довести, що ніякими аргументами, ніякою логікою людин не може виправдати вбивство перед своєю совістю. Цього теорія Раскольникова не враховує. Як говорив Разумихин: «Живаючи душу не приемлет ніякої механіки, живаючи душа підозріла, живаючи душу ретроградна, живаючи душу життя вимагає, теорія передбачить три випадки, а їхній мільйон».

Повністю усвідомити свій злочин не тільки перед людьми й законом, але й перед Богом Раскольникову допомагає Соня, що виражає релігійні погляди й переконання автора Більшу роль у критику індивідуалістичного бунту грають «двійники» Раскольникова, а особливо Свидригайлов і Лужин. Свидригайлов є самим яскравим його «двійником», тому що в нього теж є своєрідна теорія, відповідно до якої він уважає себе вправі переступити закони й жити тільки для себе. Він живе так все життя, пропалюючи її в розвагах.

Але, як і Розкольників (після вбивства), він постійно відчуває самітність і безцільність свого життя, особливо після смерті Марфи Петрівни. У розмовах з Раскольниковим він постійно придумує собі заняття на майбутнє: подорож по Європі, поле на повітряній кулі, одруження… У нього немає мети в житті, він далекий від навколишніх Познайомившись із Раскольниковим, Свидригайлов намагається знайти в ньому однодумця, намагається знайти в ньому розуміння, адже їхні життєві теорії так схожі. Але Розкольників відкидає всі речення Свидригайлова про дружбу, у ньому Свидригайлов знаходить тільки презирство.

Можливо, на прикладі Свидригайлова Розкольників побачив своє можливе майбутнє або ще одну тріщину у своїй теорії.

Якби він зумів переконати свою совість, що доконаний злочин буде покутувано величезною кількістю добрих справ, то він почав би робити інші, щиро вважаючи, що все буде виправдано. А потім пропала б необхідність у виправданнях, і він почав би жити собі на втіху, переступаючи через всі перешкоди, подібно Свидригайлову. Про подібну можливість говорять його слова: «Не знаю, став би я благодійником людства, може бути, жив би, як павук, висмоктуючи живі соки з людей».

Ця думка була головним аргументом Достоєвського проти теорії «розумного егоїзму» . Він уважав, що самий маленький гріх у сьогоденні не може бути пояснений ніякими добрими справами вбудущем. Ще одну нелюбиму Достоєвським чортові індивідуалізму виразив Лужин. Лужин — дитя нового буржуазного ладу.

Він піднявся з низів і зумів сколотити досить значний капітал своєю працею. У його вуста Достоєвський вклав велике мовлення про «каптан, що з бедними ділити не можна, тому що чим більше людей будуть тільки про свій каптан піклуватися, тим богаче й благополучніше стане суспільство».

Як і Розкольників, Лужин прагне панувати. Він намагається знайти собі дружину з бедних, щоб «дружина почувала себе чоловікові зобов’язаної», а красу дружини збирався використовувати для просування по службі. Лужин куди більше егоїстичний і байдужний до інтересів інших людей, чим Розкольників і Свидригайлов.

Але «двійниками» Раскольникова є не тільки затяті индиву-дуалісти Лужин і Свидригайлов. Інший полюс становлять Дуня й Соня. Індивідуалізм, бажання самоствердитися було однією причиною злочину, але іншою причиною було бажання визволити з бідності рідних, пожертвувати собою заради інших. Ця риса Раскольникова кілька разів виявилася й в інших ситуаціях, коли він віддавав останні гроші Катерине Іванівні при першій зустрічі, їй же на похорони Мармеладова, а також обманутій дівчинці на бульварі.

Ця здатність до самопожертви й ріднить його з Дуней і Сонею, які жертвували собою заради св рідних і близьких, не очікуючи нічого натомість. Достоєвський протиставляє індивідуалістичним ідеалам Свидригайлова й Лужина християнську жертовність Соні й Дуни, які й допомогли Раскольникову усвідомити всю жахливість його теорії й відкрити йому шлях квозрождению. Образ індивідуаліста, що ставить свої мети вище всього й повстає проти суспільства, не новий у літературі. А. С. Пушкін писав:

Ми все дивимося в Наполеони, Двоногих тварин мільйони Для нас знаряддя одне

У більшості добутків доля подібних людей трагична. Заслуга Достоєвського в тім, що він показав, як людина-бунтар може змінити себе й повернутися до людей, переборовши свою самітність Ф. М. Достоєвський уводить у роман ряд героїв, що допомагають зрозуміти суть злочину Раскольникова. І виявляється, що низькі й цинічні люди, такі як Свидригайлов і Лужин, є «двійниками» Раскольникова. Автор цоказивает, що Розкольників дуже схожий на них своїми методами досягнення мети.

Родіон, переступивши через закони моралі, кров, вчинив злочин перед Богом і людьми, опускається на один щабель із низькими циніками — Лужиним і Свидригайловим. Свою теорію Розкольників створив у повній самітності, йому ніхто не був потрібний у той момент. Зрозуміти ж істину случившегося самостійно було неможливо; він починає шукати живу душу, що зможе його врятувати від божевілля.

У появі Соні полягає одна з найважливіших ідей Достоєвського: злочин Розкольників робить один, але один повернутися до людей він не може. Розкольників вчинив страшний злочин — порушив заповідь «не убий». Відродження душі його можливо лише при щирому покаянні.

Автор підводить свого героя до розуміння того, що єдиним шляхом до духовного відродження може бути смиренність і визнання заповідей Христа. Надію йому подає Соня. Вона для нього — символ життя й віри в Бога й людей.

Протиставляючи бунтарство Раскольникова смиренності й християнському всепрощенню Соні, Достоєвський у своєму романі залишає перемогу не за сильним і розумним Раскольниковим, а за лагідною страждаючою Сонею, бачачи в ній вищу правду. Розкольників не в змозі винести мучень совісті: злочин його приводить до покарання, що до нього приходить із усвідомленням гріха. У християнській смиренності Соні він бачить шлях до порятунку й спокути своєї провини Таким чином, психологічно вірогідно показуючи щиросердечні страждання Раскольникова після доконаного вбивства, увівши психологічних «двійників» свого героя, Достоєвський переконливо розкрив антигуманну сутність теорії, що підкоряє собі «живу» життя