Із-за брами невідомості (огляд творчості М. Вороного)

Історія української літератури має два етапи, які ще на сьогодні не вивчені. Перший період – 1900-1917 рр. Він частково висвітлений ; деяких виданнях Б. Лепкого, Л. Яновської, В. Винниченка, М. Яцкова, М. Філянського та інших.

Дещо більше вивчений другий період – 1917-1940 рр. з небувалими в історії катаклізмами, жахливими трагедіями, насиды ницькими смертями сотень майстрів пера: М. Зерова, М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, В. Шдмо-гильного, В. Клима, В. Поліщука, О. Турянського, М. Семенка, Б.-І. Антонича і… Миколи Вороного. Початок творчості М. К. Вороного припадає на роки навчання в м. Харкові, а потім у м. Ростові.

Проте перша збірка творці “Ліричні поезії” побачила світ тільки в 1911 р., а збірка “В сяйві мрій” – у 1914 році. У цей час він також друкує рецензії на твориї молодих письменників і театральні вистави, пише статті про театрі і драматургію.

М. Вороний брав активну участь у національно-визвольній боротьбі, він привітав Лютневу революцію 1917 року, але Жовтневу революцію не прийняв, не зрозумів її кровопролиття та братовбивства. Емігрувавши за кордон, не вів антинародну пропаганду, не був учасником емігрантських націоналістичних кіл.

Повернувшись на Україну в 1926 році, М. Вороний активної займається літературною діяльністю, входить у контакт з П. Тичиною, М. Рильським та іншими письменниками новітньої літератури. Другий період його поетичної творчості почався з 1924 року, коли широкий читач познайомився із збіркою його віршем “Поезії”. Які ж основні мотиви лірики М. Вороного? У віршах циклу! “Весняна елегія” (1904) письменник малює картини громової бурі яка “гілля зелене ламає, цвіт обриває”, створює образи-символи страшні хмари – сумні думи, сонце – оновлення землі тощо.

Автор схиляється до пейзажної лірики. Так, наприклад, у поезії “Соловейко” він майстерно описує чудовий розквітаючий весняний сад з веселим щебетанням солов’я, у поезії “Хмари” – діброву, травицю, квіти, які жадають сонця.

Поряд з пейзажними картинами у віршах присутні соціальні мотиви:

У ріднім краї нам долі немає: Бурі нас нищать, пригноблює тьма… (“Сонце заходить”)

Вражають читача вірші поета, в яких він оспівує найвище з людських почуттів – материнську любов. Перед силою материнського почуття схитнуться лірик у поезії “Легенда”, в основу якої покладений народний мотив про герце матері, яке з ЇЇ грудей вирвав її син для коханої:

І серденько неньчине кров’ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло… Ой леле! воно п рорекло!… Востаннє озвалось до сина в ту мить: “Мій любий!

Ти впав… Чи тебе не болить?” Ой леле-тебе не болить?!

У ліриці 20-х років, як і у перших віршах, М. Вороний натхненно оспівав природу. “До моря” – це схиляння перед могутньою морською стихією. її всеосяжністю, розмаїтістю думок і почуттів, які викликає море. Поет свою душу нставляє з морем Ходить висновку, що їх єднає волелюбність. Море імпонує мостові тим, що воно незглибне, місце необоротне, нікому не підвладне, воно – само собі вищий закон”.

Цей вірш, покладений на музику Я. Степовим, вважається найкращим у творчій спадщині поета. Своїй дружині, з якою розлучився Микола Вороний присвячує двадцять посмій, що передають розвиток почуття ліричного героя від високого захоплення до повного розчарування й звинувачень коханої у зраді. Ці вірші об’єднані в цикл “За брамою раю”- і є непереверщеною перлиною української інтимної лірики.

Микола Вороний – автор сатиричних творів, таких як, “Мерці”, “Молодий патріот”, “Старим патріотам”. Нещадно поет викриває феодалів, фарисеїв, які ненавидять народ. Він вдатний майстер перекладу та віршів для дітей.

Отже, сфера зацікавлень поета була досить широкою, тематика віршів розмаїтою, поетика його віршів – музичною, відповідно Микола Вороний “не марно жив”.

Видатний письменник – новатор Микола Вороний у своїх поглядах неоднозначний. Талановитий, неординарний майстер слова, він в українську літературу приніс поетичні шедеври. Микола Вороний був і критиком, і перекладачем, і мистецтвознавцем.

Саме він є одним з перших представників літературного напряму – символізму, бо його поезія – це надзвичайна музикальність, нові образи, нові мотиви. Вороний – справжній поет, бо вважає, що не має права бути осторонь реальної дійсності, небайдужий до страждань свого народу:

О ні! Я, взявши в руки зброю, Іду за генієм до бою, Рубаюсь з ворогом, співаю, В піснях до бою закликаю Всіх тих, що мляві та недужі, Чи під укриттям сплять байдужі…

Так, у вірші “До моря” автор проводить паралель між морем і поетом, вказує на зв’язок між ними: сила і таємність.

Як ти – неосяжне, хитке, таємниче, Як ти – чарівливе, як ти – бунтівниче Така ж і душа у співця; Тому і до тебе вона так прихильна, Що тут і кайданів не зносить – і вільна, Бурхає, як ти, без кінця.

Тому марно звинувачували М. Вороного у декадентстві, були до нього несправедливими, бо як бачимо, він розумів, що поет – слуга народу, захисник його інтересів, творив для народу, подаючи йому надію і віру. У багатьох його поезіях бачимо образ знедоленої Батьківщини, серце щемить від болю, душа розривається адже він мріє бачити свою землю, рідний народ вільним:

Рідна земле, люба моя нене! Чому, припавши до твоїх грудей, Я тільки плачу, як дитя нужденне, А сил не набираюсь, як Антей? Чому надія, що злетить до мене, Щезає раптом геть з моїх очей? падаю, мов той Ікар безкрилий. “Мандрівні елегії”

Вершиною творчості Вороного є поема “Євшан-зілля”, в якій письменник уславлює дух непокори і свободи. У кожній людині повинно бути наисвятіше почуття – це любов до рідного краю, до своєї землі. У риторичному запитанні він таврує тих, хто відцурався свого роду, землі – України:

Де ж того Євшану взяти, Того зілля – привороту, Що на певний шлях направить, Шлях у край свій повороту?!

Вороний оригінальний і своїми образами і художнім стилем. Його твори хвилюють нас, чарують, бо є шедеврами українського символізму.



Із-за брами невідомості (огляд творчості М. Вороного)