Герой нашого часу. Роман (1839 – 1840), у скороченні



Список добутків у скороченні цього автора Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова. Поема (1838) Тамбовська казначейша. Поема (1838) Східна повість. Поема (1829 – 1839, опубл.

1860) Мцири. Поема (1840) Маскарад.

Драма у віршах (1835 – 1836, опубл. 1842) Герой нашого часу. Роман (1839 – 1840) 30-е роки минулого століття. Завоювання Кавказу, що знало при Олексію Петровичі Ермолове куди більше “бурхливі дні”, наближається до завершення. “Далекі сили”, звичайно, обтяжують “край вільності святий”, і він, природно, обурюється, однак же не настільки, щоб перекрити Військово-Грузинську дорогу.

На ній-те й зустрічається автор, офіцер російських колоніальних військ, з ветераном Кавказької війни штабс-капітаном Максимом Максимичем. До Владикавказа, куди тримають шлях наші армійці, не так вуж і далеко, але ожеледь і раптовий буран змушують їх двічі зупинятися на нічліг. Під чайок із чавунного чайника Максим Максимич і розповідає допитливому, як всі пишучі й записуючі люди, попутникові дійсна подія зі свого життя Це зараз п’ятдесятилітній штабс-капітан

значиться кимсь начебто інтенданта, а п’ять років тому був він ще стройовим офіцером – комендантом сторожової міцності й стояв зі своею ротою в тільки що замиреній Чечні.

Трапляється, звичайно, усяке – “щодня небезпека” (“народ навкруги дикий”), – але в загальному із замиреними “дикунами” замирители живуть по-соседски, поки в “нудній” міцності не з’являється Григорій Олександрович Печорин, блискучий гвардієць, переведений в армію й напівзасланий на Кавказ за якусь скандально-світську провину. Прослуживши під початком у Максима Максимича біля року, двадцятип’ятилітній прапорщик, на вид так тоненький так біленький, устигає: покласти око на прехорошеньку дочку місцевого “мирного” князя, за допомогою молодшого брата Бели – Азамата – умикнуть її з рідної домівки, приручити, закохати в себе до пристрасті, а місяця через чотири зміркувати: любов дикунки нічим не краще любові знатної барині. уже на що просто Максима Максимич, а розуміє: затіяне Печориним (від нудьги!) романтичне підприємство добром не скінчиться. Кінчається й впрямь зле: переділом краденого. Справа в тому, що Печорин розплачується з Азаматом не своїм золотом, а чужим – безцінним – конем, єдиним надбанням молодця Казбича.

Казбич,, щоб відомстити, викрадає Белу й, зрозумівши, що від погоні не піти, заколює її. Розказана штабс-капітаном “історійка” так і залишилася б шляховим епізодом в “Записках про Грузію”, над якими працює автор, якщо б не дорожній сюрприз: затримавшись у Владикавказе, він стає очевидцем ненавмисної зустрічі Максима Максимича з Печориним, що вишли у відставку й направляється Вперсию. Понаблюдав за колишнім підлеглим штабс-капітана, автор, чудовий фізіономіст, переконаний, що по рисах особи можна судити про характер людини, доходить висновку: Печорин – особа типове, може бути, навіть портрет героя часу, самим життям складений з пороків марного покоління.

Коротше: тягне на суперсучасний, психологічний роман, нітрохи не менш цікавий, чим “історія цілого народу”. Вдобавок він одержує в повне своє розпорядження унікальний документ. Осерчав на Григорія Олександровича, Максим Максимич зопалу передає попутникові ” пе-чоринские паперу” – щоденник, забутий їм у міцності при спішному від’їзді за хребет – у Грузію. Витягу із цих паперів – центральна частина “Героя нашого часу” (“Журнал Печорина”).

Перша головкому цього роману в романі – авантюрна новела “Тамань” підтверджує: штабс-капітан, при всій своїй простодушності, вірно відчув характер погубителя Бели: Печорин – мисливець за пригодами, з тих безглуздо-діючих натур, що готові сто разів пожертвувати життям, аби тільки дістати ключ до розум загадці заінтригувала, що їх неспокійний. Судите самі: троє доби в шляху, приїжджає в Тамань пізно вночі, із працею влаштовується на постій – денщик хропе, а панові не до сну. Мисливський інстинкт і диявольська інтуїція нашіптують: сліпий хлопчик, що пустив його “на фатеру”, не так сліпнув, як говорять, а фатера – дарма що кособока мазанка – не схожа на сімейну хату. Сліпий і впрямь поводиться дивно для невидющого: спускається до моря по стрімкому схилі “вірною ходою”, так ще й волочить якийсь вузол.

Печорин крадеться слідом і, сховавшись за прибережним стрімчаком, продовжує спостереження. У тумані позначається жіноча фігура. Прислухавшись, він догадується: двоє на березі чекають якогось Янко, чий човен повинна непомітно пробратися повз сторожові суди. Дівчина в білому тривожиться – на море сильна бура, – але відважний весляр благополучно причалює.

Зваливши привезені тюки на плечі, трійця віддаляється. Загадка, що здалася Печорину мудрої, дозволяється легше легені: Янко привозить через море контрабандний товар (стрічки, намиста т


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Герой нашого часу. Роман (1839 – 1840), у скороченні