Фольклорні джерела повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”
Де можна зустрітися з казкою, де можна почути “вічний шум річки”, побачити “довгі плакучі трави”? Здається, тільки у Карпатах та ще у повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Живуть там люди, щирі душею, неспокійні й пісенні, люди, що звуться гуцулами.
Саме про них, захоплений їхніми звичаями, побутом, повір’ями, пише М. Коцюбинський, відкриваючи свого часу для України картини гуцульського життя.
Ніби з казкової сивої давнини йдуть до нас гуцульські міфологічні вірування. Зустрічаємося ми і зрадником, і з щезником,
Вірять і Іван Палійчук, і Марічка Гутенюк, й усі їхні сусіди у ворожіння, вірять, що існують нявки, які ведуть людей до загибелі, вірять, що їм перешкоджає чугайстр, вірять в багато чого, що живе тільки в їхній уяві та йде від далеких предків. “Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. І навіть маленькі діти намагаються розкрити таїну, дізнатися, “з
Діти переймають гуцульські повір’я, звичаї. Ще змалку вміють вони грати на денцівці, а згодом і на флоярі. Все це – світ Гуцульщини, світ, де поряд з казкою живе і реальність. Пасуться вівці, корови під чарівні звуки денцівки, а поблизу чекає людей смерть, сповіщаючи про себе трембітанням трембіти. Є у гуцулів і кривава ворожнеча, як у Палійчуків з Гутенюками, є і теплі людські взаємини – у полонині між вівчарами.
Полонина взагалі багата на різноманітні ритуали, ворожіння, черпає свої звичаї у фольклорному світі гуцулів. Вона “починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого”, за повір’ями гуцульських прапредків, які з незапам’ятних часів шанували во-гонь-ватру. “Ні звір, ні сила нечиста не озьмеся мар-жини”, доки палахкотітиме його полум’я. А щоб його запалити, треба виконати своєрідний ритуал.
Скільки таких ритуалів у гуцулів, які є гармонійним продовження їхніх звичаїв, побуту, вірувань!
Кохається в своїй маржинці Іван Палійчук і разом з тим підкурює, ворожить, збирає помічне зілля і замовляє. Роблять у полонині вівчарі будз й одночасно ніби чаклують: “Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує”. У повісті ми бачимо, і як доять вівці, і як “вуйко” роздер корів, і про що розмовляють вівчарі, і що вони їдять. Гуцульщина йде до усіх нас, кожного разу дивуючи своєю різнобарвністю, незвичайністю.
Багато чого в гуцульських звичаях своєрідного, невідомого, цікавого, дивовижного. Такою є і смерть у повісті: “…смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер”. Трембітання трембіти, плачі “над померлим – все це нам зрозуміло.
Але у гуцулів смерть – це не тільки плач. За ним йдуть і сміх, і жарти, і навіть регіт. Людина повинна піти в інший світ не сумна, а весела, і ніби підтвердження цього – “загадкова усмішка смерті” Івана Палійчука.
Він помер, але залишаються живими інші люди, веселі й щасливі, тому і не треба більше плакати – треба віддатися чудовому настрою.
Гине Палійчук, який пішов за нявкою-Марічкою, ще й захистив її від чугайстра, що є втіленням доброї сили. Гине він. проте залишається “живим” незвіданий світ Гуцульщини. Цей світ не завжди нам зрозумілий, тому що є належністю народу, який свято вірить у казку, у міфи, не відходить від традицій та ритуалів своїх прапредків.
Та, здається, гуцули і самі є частиною казки. Тому й не дивно, що повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” надовго залишається у нашій пам’яті, радуючи та інтригуючи своїми повір’ями, звичаями, побутом та віруваннями. Це все – фольклорні джерела.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...