Філософія історії в романі Л. Н. Толстого “Війна й мир” роль особистості й роль маси Війна й мир Толстої Л. Н

Філософія історії в романі Л. Н. Толстого “Війна й мир” роль особистості й роль маси
У романі-епопеї “Війна й мир” Лева Миколайовича Толстого особливо займав питання про рушійні сили історії. Письменник уважав, що навіть видатним особистостям не дано вирішальним образом впливати на хід і результат історичних подій. Він затверджував: “Якщо допустити, що життя людська може управлятися розумом, – те знищиться можливість життя”. По Толстому, хід історії управляється вищим сверхразумним підставою – Божим промислом.

У фіналі роману історичні закони рівняються з коперниковской системою в астрономії: “Як для астрономії труднощі визнання руху землі полягали в тому, щоб відмовитися від безпосереднього почуття нерухомості землі й такого ж почуття руху планет, так і для історії труднощі визнання підпорядкованості особистості законам простору, часу й причин полягає в тому, щоб відмовитися від безпосереднього почуття незалежності своєї особистості. Але як в астрономії новий погляд говорила: “правда, ми не почуваємо рухи землі, але, допустивши її нерухомість, ми приходимо до нісенітниці; допустивши ж рух, якого ми не почуваємо, ми приходимо до законів”, так і в історії новий погляд говорить: “правда, ми не почуваємо нашої залежності, але, допустивши нашу волю, ми приходимо до нісенітниці; допустивши ж свою залежність від зовнішнього миру, часу і причин, приходимо до законів”.

У першому випадку, треба було відмовитися від свідомості нерухомості в просторі й визнати рух, що не відчувається нами,; у теперішньому випадку точно так само необхідно відмовитися від усвідомиться свободи, що, і визнати залежність, що не відчувається нами,”.

Воля людини, по Толстому, складається тільки в тім, щоб усвідомити таку залежність і постаратися вгадати визначене, щоб у максимальній мері випливати йому. Для письменника був очевидний примат почуттів над розумом, законів життя над планами й розрахунками окремих людей, навіть геніальних, реального ходи бою над попередньою йому диспозицією, ролі народних мас над роллю великих полководців і правителів. Товстої був переконаний, що “хід світових подій визначений понад, залежить від збігу всіх произволов людей, що беруть участь у цих подіях, і що вплив Наполеонов на хід цих подій є тільки зовнішні й фіктивне”, оскільки “великі люди суть ярлики, що дають найменування події, які так само, як ярлики, найменше мають зв’язку із самою подією”. І війни відбуваються не від дій людей, а з волі провидіння

По думці Толстого, роль так званих “великих людей” зводиться до проходження вищому велінню, якщо їм дано його вгадати. Це добре видно на прикладі образа російського полководця М. И. Кутузова. Письменник намагається переконати нас, що Михайло Илларионович “нехтував і знання й розум і знав щось інше, що повинне було вирішити справу”.

У романі Кутузов протипоставлений як Наполеонові, так і генералам-німцям на російській службі, яких ріднить один з одним прагнення виграти бій, тільки завдяки заздалегідь розробленому найдокладнішому плану, де марне намагаються врахувати всі несподіванки живого життя й майбутнього дійсного ходу битви. Російський полководець, на відміну від них, має здатність “спокійного споглядання подій” і тому “нічому корисному не перешкодить і нічого шкідливого не дозволить” завдяки надприродній інтуїції. Кутузов впливає лише на моральний дух свого війська, тому що “довголітнім військовим досвідом він знав і старечим розумом розумів, що керувати сотнями тисяч чоловік, що борються зі смертю не можна одній людині-, і знав, що вирішують доля бою не розпорядження головнокомандуючого, не місце, на якому коштують війська, не кількість гармат і вбитих людей, а та невловима сила, називана духом війська, і він стежив за етою силою й керував нею, наскільки це було в його владі”. Цим і пояснюється й гнівна кутузовская одповідь генералові Вольцогену, що від імені іншого генерала з іноземним прізвищем, М. Б. Барклая де Толли, повідомляє про відступ російських військ і про захоплення всіх основних позицій на Бородінському полі французами.

Кутузов кричить на генерала, що приніс дурні звістки: “Як ви… як ви смієте!.. Як смієте ви, вельмишановний пане, говорити це мені. Ви нічого не знаєте.

Передайте від мене генералові Барклаю, що його відомості несправедливі й що теперішній хід бою відомий мені, головнокомандуючому, краще, ніж йому… Ворог відбитий на левом і уражений на правому фланзі… Извольте їхати до генерала Барклаю й передати йому назавтра мій неодмінний намір атакувати ворога…

Відбиті скрізь, за що я дякую Богові й нашому хороброму війську. Ворог переможений, і завтра поженемо його зі священної землі росіянці”. Тут

Фельдмаршал кривить душею, тому що справжній несприятливий для російської армії результат Бородінського бою, наслідком чого й стало залишення Москви, відомий йому не гірше, ніж Вольцогену й Барклаю. Однак Кутузов воліє намалювати таку картину ходу битви, що зможе зберегти моральний дух підлеглих йому військ, зберегти те глибоке патріотичне почуття, що “лежало в душі головнокомандуючого, так само як і в душі кожної російської людини”.

Різкій критиці піддає Толстой імператора Наполеона. Як полководця, що вторгається зі своїми військами на територію інших держав, письменник уважає Бонапарта непрямим убивцею великої кількості людей. У цьому випадку Толстої навіть вступає в деяке протиріччя зі своєю фаталістичною теорією, відповідно до якої виникнення воєн не залежить від людської сваволі.

Він думає, що Наполеон був остаточно осоромлений на полях Росії, і в результаті “замість геніальності є дурість і підлість, що не мають прикладів”. Товстої вірить, що “немає величі там, де немає простоти, добра й правди”. Французький імператор після заняття союзними військами Парижа “не має більше змісту; всі дії його очевидно жалюгідні й бридкі…”. И навіть коли Наполеон знову захоплює владу під час ста днів, він, на думку автора “Війни й миру”, лише потрібний історії “для виправдання останньої сукупної дії”.

Коли ж ця дія відбулася, виявилося, що “остання роль зіграна. Акторові велено роздягнутися й змити сурму й рум’яні: він більше не знадобиться

І проходять кілька років у тім, що ця людина на самоті на своєму острові грає сам перед собою жалюгідну комедію, інтригує й бреше, виправдуючи свої діяння, коли виправдання це вже не потрібно, і показує усьому світу, що таке було те, що люди приймали за силу, коли невидима рука водила їм

Розпорядник, закінчивши драму й роздягнувши актора, показав його нам

– Дивитеся, чому ви вірили! От він! Чи бачите ви тепер, що не він, а я рухав вас?

Але, осліплені силоміць рухи, люди довго не розуміли цього”.

І Наполеон, і інші персонажі історичного процесу в Толстого – не більш ніж актори, що виконують ролі в театральній постановці, срежиссированной невідомої їм силою. Ця остання в особі настільки незначних “великих людей” виявляє себе людству, завжди залишаючись втени.

Письменник заперечував, що хід історії може визначатися “незліченними так званими випадками”. Він відстоював повну зумовленість історичних подій. Але, якщо у своїй критиці Наполеона й інших полководців-завойовників Товстої додержувався християнського навчання, зокрема, заповіді “не убий”, те своїм фаталізмом він насправді обмежував здатність Бога наділити людини вільною волею. Автор “Війни й миру” залишав за людьми лише функцію сліпого проходження визначеному понад.

Однак позитивне значення філософії історії Лева Толстого полягає в тім, що він відмовився, на відміну від переважної більшості сучасних йому істориків, зводити історію до діянь героїв, покликаних захоплювати за собою інертну й бездумну юрбу. Письменник указав на головну роль народних мас, сукупності мільйонів і мільйонів індивідуальних воль. Щодо ж того, що саме визначає їх рівнодіючу, історики й філософи сперечаються донині, сто із зайвим років через послу публікації “Війни й миру”.



Філософія історії в романі Л. Н. Толстого “Війна й мир” роль особистості й роль маси Війна й мир Толстої Л. Н