Фантастичні елементи в романах “И довше століття триває день” і “Плаха”

Романи Чингиза Айтматова належать не тільки дню сьогоднішньому, але й завтрашньому, тому що передбачають події історії й нашого суспільства, і миру в цілому. Письменник говорить: “Ми все сьогодні в одному човні, а за бортом – космічна нескінченність”. Цей образ-метафора, породжений у повісті “Пегий пес, що біжить краєм моря”, що вийшла в 1977 р., став крилатим За цим образом коштує дуже багато чого – сприйняття людства як єдиного організму, зв’язаного загальними законами, проблемами, мученнями. За всім цим коштує формування нового,

планетарного мислення.

Починаючи з 70-х років, художні й філософські устремління письменника спрямовані на вироблення цього мислення, на створення “образа людини завтрашнього дня, узятого в системі людських відносин”. Таке під силу лише жанру роману – синтетичному, найбільш універсальному Саме такими найбільш повними художніми картинами сучасного миру й стали два романи Чингиза Айтматова: “И довше століття триває день” 1980 року й “Плаха” 1986 року. Це своєрідна дилогія.

У цих романах, осягаючи мир людини, автор виходить за межі Землі й Сонячної системи, удивляється в нього з космічної

безодні, а в другому романі як би розчиняється в плоті земної матерії Поетичною крапкою відліку в першому випадку є “абсолютне майбутнє”, а в другому – якась “нульова оцінка” євангелічне сказання про Христю. У романі “И довше століття триває день” існує як би кілька просторів: Буранного полустанку, сариозеков, країни, планети, навколоземного й далекого космосу. На перетинанні цих планів і створюється письменником доля головного героя – Едигея Жангельдина.

Буранний Едигей – шляховий робітник, що прожив 40 років безвиїзно на полустанку, що є в романі Айтматова крапкою перетинання всіх болючих моментів життя людини XX століття. Едигей пройшов крізь вогонь світової війни, був контужений, бідував своє горе по чужих кутах, поки його не дав притулок Казангап на степовому залізничному роз’їзді; пережив тяготи післявоєнного часу, які були пострашнее військових випробувань; пережив гірке щастя пізньої нерозділеної любові А на старості років випало ще одне, може бути, саме болісне випробування – спогад про пережитий, суд пам’яті.

Отже, Буранний полустанок – місце життя “земних” героїв роману. Тут ними пережиті найдужчі потрясіння, розчарування, радості. Полустанок – це цілий мир, у якому протекли життя сімей Абуталипа, Едигея й Казангапа зі своїми страстями, тривогами й стражданнями.

Але головне – працею душі, що з’єднує їх з усім минулим, сьогоденням, майбутнім людства. Тому в романі так художньо складно відтворений час: події легендарні – трагедія Манкурта, історія життя Раймали-Оги, події довоєнні й доля Абуталипа. Отже, на самому початку роману стрілочник Едигей розведе всі три стрілки часу: літерний іде в майбутнє, сам Едигей залишається в сьогоденні, а думки його витечуть у минуле.

З’єднаються вони, зімкнуться лише у фіналі роману в страшній картині апокаліпсиса. “Небо обвалювалося на голову, разверзаясь у клубах киплячого полум’я й диму…

Людина, верблюд, собака – ці найпростіші істоти, збожеволівши, бігли ладь”. У романі “Плаха” життя Авдия, Бостона, вовків течуть паралельно, одночасно; послідовними їх робить умовність літератури як тимчасового виду мистецтва. Біг вовків зв’язує воєдино простір і час роману, з’єднуючи осколки одиничних доль в одне ціле. І народжується в романі метафоричний образ на грані сюрреалістичного – образ хреста, розп’яття, плахи життя.

Як відзвуки, тіні цього великого борошна, трагедії людського існування розкидані на сторінках книги своєрідні знаки Наприклад, прослизне хрестоподібна тінь ширяючої в небі птаха: “Те твоя смерть кружляє”,- скаже про неї Понтій Пілат кволому смертникові. “Вона над усіма нами кружляє”,- відгукнеться Ісус, якому має бути через кілька годин самому стати схожим на “більшого птаха з розкинутими крильми”. Це сполучення птаха й людини в образі розп’ятого відбувається в другій частині роману, коли в мученнях будуть протікати останні мінути життя Авдия.

А те піднімуться птахи “хмарами, оголошуючи степ на багато верст навколо неймовірними лементами”, переживаючи той апокаліпсис у приалдашских, охоплених пожежею ка-мищах. “Усе було мертво, усе суцільно покрито чорним попелом отбушевавших пожеж, земля лежала суцільно в руїнах”.

Біг Акбари – це не тільки “хрестовина” розп’яття, але й лінія, що з’єднує два простори роману: рівнини (горизонталі) і гір (вертикалі). В одному живе Авдий, що мотається по безкрайніх просторах, несучись думками й почуттями вгору, намагаючись добратися до вершини Духа, Добра й Любові В іншому живе Бостон, шлях якого складається зі спусків і підйомів. Його думи далеко не летять, кружляють навколо кошар, пасовищ, важкого життя чабанів.

Авдий кволий, майже нематеріальний, він більше реальний у древньому Єрусалимі, чим серед сучасників.

У Бостоні ж все крепко й відчутно. І саме він убиває синеокую Акбару з дитиною Кенджешем. І отут починається саме складне: де грань дозволеного, де риса, за якої добро обертається злом, недолік стає пороком, де критерій правильності вчинку, думок, всього життя. Бостону ж відкривається істина життя людини лише після трагедії, коли він зрозумів, що “увесь світ дотепер полягав у ньому самому, і йому, цьому миру, прийшов кінець…”. У вічності ж залишиться історія його життя, поки пливе корабель – людство, поки існує велике озеро Іссик-Куль, у синій крутості якого Бостону “хотілося розчинитися, зникнути – і хотілося й не хотілося жити.

От як ці буруни – хвиля скипає, зникає й знову відроджується сама із себе…

“. Так у романах Ч. Айтматова переплітаються образи простору й часу. Думки й почуття героїв народжуються дивно гармонійно. І метафори зробилися необхідними в наше століття не тільки через вторгнення науково-технічних здійснень в область фантастики, але скоріше тому, що суперечливо й дисгармонійний мир, у якому ми живемо