Ф. И. Тютчев геніальний лірик, тонкий психолог, глибокий філософ

Мир Тютчева повний таємничості. Одна з його загадок – природа. У ній постійно протиборствують і співіснують дві сили: хаос і гармонія.

У надлишку й торжестві життя переглядає смерть, під покривом дня ховається ніч. Природа в сприйнятті Тютчева безупинно двоїться, “поляризується”. Не випадково улюблений прийом поета – антитеза: “дольний мир” протистоїть “височіням крижаним”, тьмяна земля – небу, що блищить грозою,, світло – тіні, “південь блаженний” – “півночі фатальному”.

Тютчевским картинам

природи свойствен динамізм. У його лірику природа живе в різні годинники дня й пори року. Поет малює й ранок у горах, і “море нічне”, і літній вечір, і “полудень імлистий”, і “весняний перший грім”, і “мохи сивий” півночі, і “пахощі, квіти й голоси” півдня.

Тютчев прагне запам’ятати момент перетворення однієї картини в іншу.

Наприклад, у вірші “Тіні сизі змішали…” ми бачимо, як поступово згущаються сутінки й наступає ніч. Швидку зміну станів природи поет передає за допомогою безсполучникових конструкцій, однорідних членів речення. Динамізм поетичній картині надають

дієслова: “змішали”, “заснув”, “збляк – нул”, “розв’язалися”.

Слово “рух” сприймається як контекстуальний синонім життя. Одне із самих чудових явищ російської поезії – вірші Тютчева про чарівну російську природу, що у його віршах завжди одухотворена: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик – У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мова… Життя природи поет прагне зрозуміти й запам’ятати у всіх її проявах.

З дивною художньою спостережливістю й любов’ю Тютчев створив незабутні поетичні картини “осіни первісної”, весняної грози, літнього вечора, ранку в горах. Прекрасним образом такого глибокого, проникливого зображення миру природи може з’явитися опис літньої бури: Як весел гуркіт літніх бур, Коли, здіймаючи порох летучий, Гроза, що нахлинула хмарою, Збентежить небесну лазур.

І необачно-бездумно Раптом на діброву набіжить, І вся діброва затремтить Широколиственно й галасливо… Усе в лісі представляється поетові живого, повним глибокого значення, все говорить із ним “зрозумілим серцю мовою”.

Образами природної стихії він виражає свої таємні думки й почуття, сумніви й болючі питання: Незворушний лад у всім; Созвучье повне в природі, – Лише в нашій примарній волі Розлад ми з нею створюємо. “Вірний син природи”, так називав себе Тютчев, він викликує: Ні, мого до тебе пристрасті Я сховати не в силах, мати-земля! В “квітучому світі природи” поет бачив не тільки “пренадлишок життя”, але й “збиток”, “знемога”, “посмішку увяданья”, “стихійний розбрат”. Таким чином, і пейзажна лірика Тютчева виражає суперечливі почуття й роздуми поета.

Природа прекрасна в будь-яких проявах. Поет бачить гармонію в “стихійних суперечках”.

Співзвуччю природи протипоставлений вічний розлад у людському житті. Люди самовпевнені, вони відстоюють свою волю, забуваючи про те, що людина – усього лише “мрія природи”. Тютчев не визнає окремого існування, вірить у Світову Душу як основу всього живого.

Людина, забуваючи про свій зв’язок з навколишнім світом, прирікає себе на страждання, стає іграшкою в руках Долі. Хаос, що є втіленням творчої енергії заколотного духу природи, лякає людей. Фатальні початки, настання хаосу на гармонію визначають буття людське, його діалог з долею.

Людина веде двобій з “непереборною Долею”, зі згубними спокусами.

Він невпинно пручається, відстоює свої права. Найбільше яскраво проблема “людин і доля” відбита у вірші “Два голоси”.

Звертаючись до читачів, поет призиває: Мужайтеся, про други, боріться прилежно, Хоч бій і нерівний, боротьба безнадійна!.. На жаль, Тривога й праця лише для смертних серць… Для них немає перемоги, для них є кінець. Безмовність природи, яким оточена людина, виглядає лиховісним, але він не здається; їм рухають шляхетна воля до опору нещадній силі й мужність, готовність іти на смерть, щоб “вирвати в Долі переможний вінець”.

На всій його творчості лежить печатка роздумів про протиріччя в суспільному житті, учасником і вдумливим спостерігачем якої був поет. Називаючи себе “уламком старих поколінь”, Тютчев писав: Як смутно напівсонною тінню, Зі знемогою в кості, Назустріч сонцю й движенью За новим плем’ям брести. Людини Тютчев називає незначним пилом, що мислить очеретом.

Доля й стихії панують, на його думку, над людиною, сиротою бездомним, доля його подібна до крижини, що тане на сонце й спливає у всеосяжне море, – в “безодню фатальну”. І в той же час Тютчев славить боротьбу, мужність, безстрашність людини, безсмертя подвигу. При всій неміцності людського існування людьми володіє велика спрага повноти життя, польоту, висоти.

Ліричний герой викликує: ПРО, Небо, якби хоч раз Цей пломінь розвився з волі – І, не нудячись, не мучась частці, Я просяяв би – і згас! Напруженість і драматизм проникають і в сферу людських почуттів. Людська любов лише “двобій фатальний”. Це особливо гостро відчувається в “Денисьевском циклі”.

Психологічна майстерність Тютчева, глибина збагнення таємних таємниць людського серця роблять його предтечей толстовських відкриттів в області “діалектики душі”, визначають рух всієї наступної літератури, що усе більше поринає в найтонші прояви людського духу. Печатка роздвоєності лежить на любовній ліриці Тютчева. З одного боку, любов і її “очарованье” – це “життя ключ”, “чудесний полон”, “чистий вогонь”, “сполучник душі з душею рідний”; з іншого боку – любов представляється йому “буйною сліпотою”, “боротьбою нерівної двох серць”, “двобоєм фатальним”.

Любов у Тютчева виявлена у вигляді нерозв’язного протиріччя: безмежне щастя обертається трагедією, мінути блаженства спричиняють страшну розплату, закохані стають катами друг для друга. Поет робить приголомшливий висновок: ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею! Лірика Тютчева виконана тривоги й драматизму, але це реальна драма людського життя.

У прагненні запам’ятати її, перетворити в красу – теж “перемога безсмертних сил”. Про поезію Тютчева можна сказати його ж віршами: Серед громів, серед вогнів, Серед страстей, що клекочуть, У стихійному полум’яному розбраті, Вона з небес злітає до нас – Небесна до земних синів, Із блакитною ясністю в погляді – І на море, що бунтує Ллє примирливий єлей.

Літературна спадщина Тютчева невелико по обсязі, але А. Фет у написі на збірнику віршів Тютчева справедливо відзначив: Муза, правду дотримуючи, Дивиться, і на вагах у їй От ця книга невелика, Томів премногих тяжчай.