Дві стихії в символізмі

У хорутанских казках міф цей, по Афанасьєву, передається в такій формі: “Царевич жениться на прекрасної виле; але приходить пора, і неї викрадає вогненний король-старий, з вуст якого виходить полум’я; він несе вилу на ognievitu goru або в зміїне місто й там саджає неї серед потоку й оковує ланцюгами, тобто зимовою холоднечею. Царевич відправляється добувати свою подругу. Такий подвиг відбувається їм при сприянні Сонця, Місяця й Вітру, потім, купаючись у молоці вилиних кобилиць, він робиться сильномогучим богатирем і одержує за службу чудесного коня; на цьому коні він відвозить свою красуню від вогненного короля, а самому королеві відтинає мечем голову, тобто при поверненні весни бог-громовник, купаючись у молоці небесних джерел, знаходить колишню силу, вражає демона похмурих хмар і виводить із висновку дожденосную німфу, як свою улюблену чоловікові” (с. 172).

Щоб досягти мети, царевич повинен пройти через багато випробувань. І є ще одна важлива деталь: тільки люблячий здатна перемогти Герої оповідання “Весна у Фиальте” соотносими з міфічними: Ніна – німфа (вила, хмарна дружина); Васенька – царевич: ім’я “Василь” – від гречок. “царствений”; вогненна зміїна сутність Фердинанда постійно й відкрито педалируется автором. Але чомусь “не працює” сюжетна схема міфу Ліричному героєві Набокова була дарована справжня любов, та, котра існувала на початку миру – поза дуалізмом, у неразделимости земного й небесного. І доля наполегливо (у системі повторів-зустрічей з Ніною) пропонувала прийняти цей дарунок. Як можливість вона п’ятнадцять років перебувала поруч.

Але Васенька не розглянув можливості, не усвідомив цінності дарунка й тому не прийняв його (половинчасте земне “любострастие” не береться до уваги). Герой зосереджений на самому собі, так само як і його всемогутній супротивник. Головною причиною ворожості Васеньки до Фердинанду виявляється не Ніна. Заперечуючи людську “фальшивість” Фердинанда, демонічна чарівність його блюзнірського мистецтва, герой Набокова в такий спосіб визначає себе як захисник справжніх цінностей.

Але позиціонування як для Васеньки, так і для Фердинанда виявляється важней, чим те, заради чого ведеться двобій. І тому Ніна, німфа, “володарка джерела живої води” – любові, через непотрібність зникає з миру В епізоді останньої зустрічі ліричний герой Набокова все-таки прозріває: “З нестерпною силою я пережив (або так мені здається тепер) усе, що коли-або було між нами, починаючи от з такого ж поцілунку, як цей; і я сказав, наше дешеве, офіційне “ти” заміняючи тим, одухотвореним, виразним “ви”, до якого кругосвітній плавець вертається, збагачений навкруги: “А що, якщо я вас люблю?” (с. 581). Але прозріння запізнилося, доля вже викотила цирковий фургон на вихідну позицію Необхідно розшифрувати авторський код, пов’язаний з образом цирку, що тричі повторюється в афішах, потім матеріалізується у звуках труби й цитри, що супроводжували рекламний хід, і, нарешті, стає формальною причиною смерті Ніни (у цирковий фургон на повному ходу урізався автомобіль).

Слово “цирк” переводиться як “коло”. Циркове подання замкнуте в колі сцени, як і відносини Ніни з ліричним героєм Набокова: за п’ятнадцять років вони не знаходять виходу в спіраль. Повторювана деталь циркових декорацій – “изукрашенность” зірками: і тумби, де сиділи “обдурені слони”, і парасолька клоуна на афішах поцятковані зірками. І тому в героя з’являється “неясний спогад про небесну батьківщину циркачів” (с. 577).

У Ніни – русалки, вила – та ж батьківщина: спочатку вона – небесна німфа. Зв’язок вила із зірками підкреслювали дослідники міфів: “…вила вигодувана росою (дощовою вологою). Але по слов’янському повір’ю: “роса не із хмари, а від зорі й взагалі від зірок”.9 Під час останнього побачення, напередодні від’їзду й смерті, “цирк, видимо, вислав гінців” (с.

580): у площині реального життя цей рекламний хід. Але Ніна розуміє знакову мову цирку, за допомогою якого висловлюється доля. Розуміє й те, що зустріч із Васенькой – прощальна.

От чому “щось, як кажан, мигнуло по її особі, швидке, дивне, майже некрасиве вираження” (с. 581). Не в її владі що-небудь змінити У фіналі ліричний герой Набокова залишається у світі, з якого тільки що зникла любов. Він не врятував її.

Але оповідання, напевно, не був би названий “Весна у Фиальте”, якби Набоков на цьому поставив крапку Композиція оповідання візуально може бути представлена як стрічка Мебиуса. Про цьому не раз писали. Ніна виявилася смертної, німфа зникає, але, подібно русалкам, навесні з’являється знову, відроджена спогадом Васень
ки. Цікаво, що русалки ушановувалися особливим поминальним обрядом русалий (rosalia), сліди якого загублені в далекій давнині. Цей обряд докладно описує А. Н. Веселовский.10 Русалии звичайно були пов’язані із проводами весни й присвячені до Духову й Троицину днів, коли між Великоднем і П’ятидесятницею, по грецькому повір’ю, душам померлих дозволено вертатися на землю – наприкінці травня, на початку червня. “Замість rosalia, – пише А. Н. Веселовский, – зустрічається й поруч із ним dis violae, violationis, violaris, що ставився до початку весни, двадцять третьому березню, і також сполучений з поминками померлих И так rosalia і dies violae отбивались перші на початку літа, другі на початку весни.

Обоє свята, об’єднані однією ідеєю й змістом культу, могли змішуватися й навіть зближатися хронологічно, виражатися в подібних обрядах і відбитися в народній фантазії уособленням манн, за яких удержалися древні імена свята: русалии дали нам русалок dies violae чи не залишилися в образі – вив, чи не визначили, принаймні, їхні обриси й ім’я, нашарувавшись на інше аналогічне народне подання”?11 Останньою деталлю, пов’язаної з Ніною, що відновлює в пам’яті ліричний герой Набокова, виявляється звідкись з’явився “у неї в руках щільний букет темних, дрібних, що безкорисливо пахнуть фіалок” (с. 581) – один з атрибутів обряду поминовения violaris. В іншій своїй роботі “Генварские русалии й готські ігри у Візантії” Веселовский пише про те, що крім весняних русалий існували й зимові. “Значення зимових і весняних русалий взаємно висвітлюються, як осінні свята Дионису доказуються весняними.

Якщо в центрі травневих русалий коштує культ мертвих, то щось подібне могло лежати в основі січневих обрядів, тільки в іншому висвітленні – як Диониса уявляли собі те завмираючим в’язнем зими, те оживаючим, що обновляється весною разом із природою”. Якщо повернутися до композиції оповідання, то стає очевидним, що композиційна модель “стрічка Мебиуса” обумовлена саме цим вічним поверненням у Природі й пам’яті, що знаходить форму тексту “Весна у Фиальте”. Набоков визначає жанр свого добутку як оповідання.

Але його герой творить міф про любов, тим самим він повертає її в мир. Мифологизируя образ Ніни, дарует їй вічність



Дві стихії в символізмі