«Духовні криниці. Вербна неділя»

У всіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає світом, як мара, і ніде не може знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу. Отож, давайте разом будимо вивчати народні традиції, пов’язані з найулюбленішим весняним святом християн — Великоднем, святом Пасхи, днем воскресіння Ісуса Христа.

Разом з пробудженням природи від зимового сну в Україні починається весняний цикл народних свят. На цей період припадає одне з найбільших після Різдва християнське свято — Великдень. Остання перед Великоднем неділя називається Вербною, або квітною. Цього дня святять вербу.

Звичай цей дуже давній, своїм корінням сягає сивої давнини: уже в «Ізборнику «Святослава» (1073р.) згадується «празник верби».

Зранку на богослужіння обов’язково сходилися старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу». Коли закінчувалася відправа і священик окропляв гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — намагалися якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».

Дівчата і хлопці жартома билися свяченою вербою коло церкви і дорогою додому, примовляючи:

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!

Повернувшись із церкви, господарі відразу ж садовили на городі або в полі по кілька гілок свяченої верби — «щоб росло Богові на славу, а нам, людям, на вжиток». Решту верби заносили до хати, аби поставити на покуті під святими образами. Тих, хто проспав заутреню, били свяченою вербою, приказуючи:

Не я б’ю — верба б’є,

За тиждень Великдень,

Недалечко червоне яєчко!

Спаси і сохрани, Матір Божа,

Під своїм покровом!

Вважалося, що свячена верба має магічну силу. Коли вперше на весні виганяли худобу на пасовисько, то поганяли тільки цією вербою — «щоб нічого злого не чіплялося до худоби». Під час граду на подвір’я викидали гілля свяченої верби — «щоб град зупинився».