Думка інших

Як хочеться вину, що душу ссе,
Звалить на когось!
Та даремні мислі.
Бо з тої миті, як на світ родився,
Я вже відповідаю в нім за все!
Борис Олійник
“Ми б і раді, але що скажуть про нас люди?”. Такою несподіваною, хоч, коли по щирості, то не дуже й несподіваною була відповідь усіх тих, з ким нам доводилось розмовляти про форми гостювання. Ми висловлювали думку, що воно, гостювання, як і інші форми спілкування, цілком можливе і без алкогольних напоїв.
Мали
на увазі в тому числі і весілля, і зорини, і проводи в армію…
Це ж питання (“а що люди скажуть?”) задав вчитель, який готувався проводжати сина в армію.
Проводи відбулися. Відбулися без краплі спиртного і були вони якимись особливо теплими, ліричними. Старші говорили з молоддю про значення служби в армії для зміцнення обороноздатності країни, про обов’язок кожного молодого громадянина мати поряд з мирною професією і професію військову.
Ветерани добре пам’ятають жорстоку дійсність. На війні гинули насамперед ті, хто не мав бойового досвіду, незагартовані фізично. І слухали, слухали молоді,
і такі гарні, сповнені роздумів про життя, були в них очі.
А які очі були в тих, котрих (рідні батьки!) споїли на проводах, щедрою рукою наливаючи вино і горілку в їх склянки?
Вони ще вчора були дітьми, школярами. І в школі вчителі палко проповідували норми моралі, несумісні з пияцтвом, і організм їхній ще не встиг загартуватися, не навчився захищатись від шкідливих впливів. Які останні спогади винесли вони з батьківського дому, з свого села? П’яні теревені і п’яні сльози, головний біль і гірке похмілля.
А може, і якийсь власний препоганий вчинок, якого ніколи б не допустив тверезим, злі слова, сказані дівчині, з котрою дружив з шкільної парти. А тепер вона побачила його в усій п’яній “красі” і заявила, що чекати – такого – не буде. І підтвердила це своїм першим і останнім листом, за яким в довгі дні солдатської служби вже нічого більше не буде. Хіба що батьки сповістять: одружилася з іншим.
Boни, звісно, звинуватять дівчину, не подумають, що, влаштувавши щедре частування синові, насправді зруйнували чистий світ першого кохання.
Ось одна така мати, бідкаючись, говорить: “У нас з чоловіком не було ні весілля, ні проводів в армію. Жили по війні бідно. Тепер інший час. Хай хоч діти одержать те, чого ми не мали…”
Тут, думається, варто спинитись, нагадати напрочуд точні слова відомої актриси Алли Демидової: “Посилання на час… Чи не надто часто ми беремо його собі в адвокати?”
Актриса згадує як “в тяжкі воєнні роки, коли часом, крім зварених картопляних лушпайок, і на обід нічого не було, люди віддавали останній шматок тим, кому він був потрібніший. Найтяжчі часи не вбивають у справжній людині доброти і душевної щедрості, глибокої поваги до людей”.
Як вірно сказано! І як образливо, що ми, забувши моральні уроки минулого, апелюємо до нього, коли хочемо виправдати свої егоїстичні вчинки, дрібненьку психологію отакого собі купчика, який може собі дозволити, ніби в цьому і полягає щедрість, влаштувати гульбище для рідного синка чи дочки, про яке колись і мріяти не могли.
Стривайте, але ж хіба про те (щоб споїти побільше людей!) ми, наші батьки тоді мріяли? Хіба це було смислом нашої боротьби за краще життя?
Розумно користуватися своїми можливостями, нагромадженим естетичним і етичним потенціалом, спрямувати їх у потрібне русло – хіба це не священний обов’язок старших перед молодшими?
Адже нерозвиненість високих потреб, невміння, а часом і небажання вчитися розумно задовольняти їх, знижують критерії вимогливості до себе і до оточення, спричиняють до бездумного, рослинного животіння, схильності до пияцтва, яке стало дуже серйозною проблемою в багатьох сім’ях.
“А починалося все, здається, з добрих намірів: поблажливо дозволеної під час випуску в школі чарчини вина, бучного повноліття, розтягнутого на кілька днів весілля”, – це слова людини, трaгeдiя якої тепер вже непоправна.
Інший наш співрозмовник прагне продемонструвати свою незгоду ерудованістю: “Весілля без горілки і вина? Та ж навіть саме слово “весілля” походить від “веселитися!”
Можливо. Але ж хіба ми настільки зубожіли емоційно, що для того, щоб зрадіти щастю близьких людей чи друзів, нам обов’язково потрібен допінг? І хіба ми прийшли на весілля для того, щоб зіпсувати молодятам їх найщасливіший день п’яними натяками і вигуками?
Соціолог І. В. Бестужев-Лада вивів таку заповідь: “Розум людський – вершина сущого. Не дурмань його пияцтвом. Не зводь суєтою. Це – дикунство!”
Погодьтеся, заповідь дуже справедлива. Тож не треба посилатися на час.
Не принижуймо минулого – йому були властиві не тільки недостатність матеріальних благ, а й високість помислів.
Не ображаймо сьогоднішнього – у нас є все для того, щоб ми красиво справляли весілля й інші сімейні торжества. Ну, хто нам заважає?
І ще одне. Давайте глянемо на карту планети і позаздримо самі собі. Як нам пощастило!
Яка краса навколо нас! А хіба не радість для людини посадити дерево, вирощувати хліб, викохати квітку! Скажіть, ви бачили хоч одного п’яницю серед садівників?
Скільки є прекрасних справ, куди можна вкласти свій розум, серце, знайти в них насолоду, радість творення.
Але повернемось до початку нашої розмови. “І що ж сказали люди після ваших безалкогольних проводів?” – запитали вчителя. “Ви знаєте, сказали, що це чудово!” – відповів він.
Отже, не будемо боятись того, що скажуть люди. Частина (переконані, що таких буде більшість) зрадіє і підтримає, частина замислиться, а частина… їм дамо відсіч. Всі разом. Хай, зрештою, вони, а не ми, думають: “А що скажуть люди?”
Люди скажуть – спасибі. Бо:
“…Мало прожити життя, –
Треба життя зрозуміти”, – писав Євген Плужник.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Думка інших