Дідусь Мазай і Зайці
Некрасов Микола Олександрович 1 У серпні, біля Малих Вежею, Зі старим Мазаем я бив дупелів Як – те особливо тихо раптом стало, На небі сонце крізь хмару грало Хмаринка була невелика на ньому, А вибухнула жорстоким дощем! Прямі й світлі, як прути сталеві, У землю встромлювалися струмені дощові Із силою стрімкої… Я й Мазай, Мокрі, зникли в який – те сарай Діти, я вам розповім про Мазая.
Щоліта додому приїжджаючи, Я по тижні гостюю в його Подобається мені деревенька його: Улітку її забираючи красиво, Здавна хміль у ній народиться напрочуд,
За сорок верст у Кострому прямо Збігати лісами йому дарма: “Ліс не дорога: по птаху, по звірі Випалити можна”. – “А лісовик?”- “Не вірю! Раз у куражі я їх кликав – чекав Целую ніч,- нікого не видал!
За день грибів насбираешь кошик, Їли мимохідь брусницю, малину; Увечері пеночка ніжно співає, Немов як у бочку порожню удод Ухає; сич
“- добродушно кричить Знає він багато оповідань забавних Про сільських мисливців славних: Кузя зламав у рушнички курок, Сірників тягає із собою коробка, Сяде за кущем – тетерю підманить, Сірник до запалу прикладе – і гримне! Ходить із рушничкою інший звіролов, Носить із собою горщик вугіллячок “Що ти тягаєш горщик з вугіллячками?” – “Боляче, рідний, я мерзлякуватий руками; Коли зайця тепер сослежу, Колись я сяду, рушницю покладу, Над уголечками руки погрію, Так вуж потім і палю по лиходії!
” “От так мисливець!”- Мазай додавався Я, зізнаюся, від душі реготав Втім, милею анекдотів селянських (Чим вони гірше, однак, дворянських?) Я від Мазая оповідання чув Діти, для вас я один записав… 2 Старий Мазай розбовтався в сараї: “У нашім болотистому, низинному краї Уп’ятеро більше б дичини велося, Каби мережами її не ловили, Каби сільцями її не давили; Зайці от теж, – їх шкода до сліз! Тільки весняні води нахлинуть, И без того вони сотнями гинуть,- Немає! ще мало!
Біжать мужики, Ловлять, і палять, і б’ють їх баграми Де в них совість?.. Я раз за дровами У човні поїхав – їх багато з ріки До нас у повіддя навесні наганяє,- Їду, ловлю їх. Вода прибуває Бачу один острівець невеликий – Зайці на ньому собралися юрбою З кожною мінутою вода підбиралася До бідних звірків; уже під ними залишилося Менше аршина землі завширшки, Менше сажня вдлину.
Отут я під’їхав: лопочуть вухами, Самі ні з місця; я взяв одного, Прочим скомандувала: стрибайте самі! Стрибнули зайці мої,- нічого! Тільки сіла команда коса, Весь островочек пропав під водою “Те – те!- сказав я,- не сперечайтеся із мною!
Слухайтеся, зайчики, діда Мазая!” етак гуторячи, пливемо втишине. Стовпчик не стовпчик, зайчишко на пні, Лапки схрестивши, коштує, бідолаха Взяв і його – тягота невелика! Тільки що почав працювати веслом, Глядь, у куща копошиться зайчиха – Ледве жива, а товста як купчиха!
Я її, дурку, накрив зипуном – Сильно тремтіла…
Не рано вже було Мимо колода сукувате плило, Сидячи, і коштуючи, і лежачи шаром, Зайцев з десяток рятувалося на ньому “Взяв би я вас – так потопите човен!” Жаль їх, однак, так жаль і знахідку – Я зачепився багром за сучок И за собою колода поволок… Було потіхи в бабів, дітлахів, Як прокотив я селом зайчишек: “Глянь – до: що робить старий Мазай!” Добре!
Любуйся, а нам не заважай! Ми за селом у ріці опинилися Отут мої зайчики точно сбесились: Дивляться, на задні лабети встають, Човен качають, гребти не дають: Беріг угляділи шахраї косі, Озимина, і гай, і кущі густі!.. До берега щільна колода я пригнав, Човен причалив – і “з богом!” сказав… И щодуху Пішли зайчишки.
А я їм: “В – х! Живей, зверишки!
Дивися, косою, Тепер рятуйся, А чур узимку Не попадайся! Прицілюся – бух! И ляжеш…
Ууу – х!..” Миттю команда моя розбіглася, Тільки на човні дві пари залишилася – Сильно измокли, ослабнули; у мішок Я їх поклал – і додому притяг, За ніч хворі мої відігрілися, Висохнули, виспались, щільно наїлися; Виніс я їх на лучку; з мішка Витрусив, ухнув – і дали стречка! Я проводив їх всі тим же радою: “Не попадайтеся взимку!” Я їх не б’ю ні весною, ні влітку, Шкіра погана. – линяє косою…”