Давайте заглиблюватись у дитячі душі



Коли забув ти рідну мову,

Яка б та мова не була, –

Ти втратив корінь і основу

Ти одчухрав себе дотла.

Д. Білоус.

Україна… країна смутку і краси, країна прекрасна і велична, країна

Золотих ланів і гучних пісень.

Україна – це тихі вечори і ясні зорі, квітучі сади і білі хати, повноводі ріки та оксамитові береги…

Україна – розкішний вінок із рути й барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі…

Іду заквітчаним рідним краєм, де буйний справляє своє неповторне й вічне свято. Ось каштани спалахнули

ніжно-рожевою повінню, а там – матінка-верба лагідно простягає услід мені свої зелені віти. Мамина вишня в саду радо зустрічає мене приємною усмішкою і щедро кладе на голову білі пелюстки…

Це – мій рідний край, моя Україна – рідна, священна земля моїх дідів і прадідів. Тут я народилася і виросла, тут уперше побачила синь українського неба золоті розливи пшеничних ланів. Тут ходила до школи, навчалась розуміти добро і зло, тут вимовила перші святі слова: Мама, Бог, Україна, хліб, праця…

Та рідний край починається для мене не лише з батьківського порогу чи хрещатого барвінку. Він починається

з роду нашого, роду прекрасного. Тут споконвіку шанували працю і хліб, вишитий рушник на стіні і мамину пісню, яворову колиску і криницю із журавлем… Такий наш народ.

А який народ без мови? Отже, мова – душа народу!

…Інколи душа співає. Чи прислухались ви колись до того співу? То щось незрівнянно чисте й свіже, що віддає духмяним теплом. Воно проходить крізь усе тіло, збуджує кров і наповнює усе єство відчуттям блаженства.

Душа людини, хто б вона не була, де б вона не була, співає рідною мовою.

…Я люблю бродити осіннім лісом і слухати мелодії душі… Люблю проводжати ключі журавлів і поринати в казкові мережива осінніх мрій; іноді слухаю зворушливий шум гаю і шелестіння загадкової липи. У місячні весняні ночі заворожено слухаю щебетання

Солов’я і дзюркотання гірського джерела. Я бриню і переливаюсь, мов ніжні струни золотої осінньої павутини… У душі співає безмежна любов до рідного краю, до моєї землі. І я глибоко вдячна своїм батькам, що вони навчили мене любити пісню солов’їну і плекати мову,” як парость виноградної лози”, і дали зрозуміти, що “немає мудріших, ніж народ, учителів. У нього кожне слово – це перлина, це праця, це натхнення, це – людина.”

(М. Рильський).

Віками був гноблений наш народ, неймовірних знущань зазнала наша мова, та, незважаючи на це, українці зуміли добре зберегти свою культуру, традиції і поповнили духовну скарбницю шедеврами.

Кінець ХХ століття приніс нашій державі довгоочікувану волю, і українська мова зазвучала на повен голос у всій своїй красі.

…Послухайте, звучить поезія…Ніжно, трепетно, торкаючи найпотаємніші струни душі. Це плід великої і глибокої думки, інколи не всім зрозумілої, але простої, відвертої, ніжної, залюбленої у щось таємне, неповторне…

Звучить поезія… Інколи вона заставляє повернутися у босоноге дитинство, в шалені роки неповторної юності, інколи звеселяє і заспокоює душу, а інколи…безжально крає серце і сіє на нього сивий морок печалі…Адже поети – незвичайні люди. Талановиті, з багатобарвним сприйняттям світу, з очима відкритими для всього прекрасного, а поезія – це стан їхньої душі. І коли цей стан співпадає зі станом слухача, то поезія і зачіпає душевні струни. Бо душа, на мій погляд, це музичний інструмент…

Кожна людина в своєму житті рано чи пізно зустрічається з сумом, печаллю, розчаруванням. А потім шукає розладу: чи то в пісні, чи то в книзі, можливо ділиться з подругою, чекаючи на пораду, відвертість, розуміння.

Коли мене огортає сум чи полонить душу печаль, я беру до рук поезії, мої улюблені: Ліни Костенко, Олени Теліги, Василя Симоненка, Олександра Олеся, Дмитра Павличка…

…Сьогодні дощовий холодний осінній вечір. Вітер безжально зриває останні кленові листки і холодно жбурляє їх на мокру землю. Важкі сиві хмари сердито сновигають по небу, час від часу посилаючи на землю дрібні пасма дощів. Десь далеко відлунюється запізніле “курли” останніх журавлів.

Пора печалі, смутку, пора мрій і розчарувань.

Беру до рук невеличкий томик Олександра Олеся і його вірші сумним акордом лягають на дно моєї душі, вони відгукуються в моєму серці гучно, трепетно, загадково.

Постій! Ще вечір не погас

Ще повний шуму праліс…

Ще серце кров’ю не зійшло,

Пісні не доспівались.

Скільки світла, тепла і наснаги у кожному рядку поета! Як ніжна музика звучать його вірші, і кожен з них – нова пісня. Мабуть у такий вечір Дмитро Павличко написав свої зворушені рядки, які сьогодні співпадають з моїм душевним станом, говорячи про вічну тему кохання, коли Явір признається Яворині:

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби.

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

А з моєї душі в ці хвилини виплеснули ось ці рядки:

Душа пуста, і мрії десь далеко:

В безодні неба, в просторі полів.

Чи їх з собою в даль взяли лелеки,

А чи згубили в зграї журавлів…

Уже в обіймах бабиного літа

Мережить осінь прядиво розлук.

Уже зів яли, відцвіли всі квіти,

І холод йде від губ твоїх й від рук…

Читаєш чи пишеш поезію, а на душі стає легко, трепетно і загадково.

І я переконуюсь, що поезія – це завжди неповторність. Бо немає

Однакових поетів і думок. Отже, поезія – це радість і сум, чарівність і

Музика, дотик до душі, струни якої ще довго будуть бриніти. І чим частіше – тим краще! Тоді людина буде духовно вищою і красивішою.

Саме цієї думки я дотримуюсь у своїй педагогічній діяльності. Прищеплюючи учням любов до рідного слова, намагаюсь пробудити в них творчу уяву, навчити образно мислити, при цьому виразно читаючи особисті вірші.

Думаю, мав рацію В. О. Сухомлинський, коли сказав:

“Якщо словесник сам не пробував написати твір про весняну грозу і січневу заметіль, учні ніколи не чули від нього жодного власного слова, то у таких випадках хоч сім років навчай – нічого не вийде”.

Творчість, на мою думку, – природна потреба людини, зокрема й дитини: кожна дитяча душа прагне творити. Як же зберегти це творче начало і розвинути його? Я думаю, цьому сприяють два фактори: це вчитель, що сам творить, має власну думку; і погляд на літературу з позицій загальнолюдського, вічного, нетлінного.

На уроках літератури до творчого мислення спонукають нестандартні ситуації, в яких я ставлю учнів на уроці, аби вони уявляли себе на місці героя. Розвиток творчого мислення, думаю, залежить і від формування теми уроку. Не збірка Івана Франка “Зів’яле листя”, а “Три жмутки Франкового серця”, і т. і.

Прилучення учнів до суміжних мистецтв ( поезія, музика, живопис),проведення експрес-інформацій, літературно-мистецьких п’ятихвилинок, поетичних заспівів, подорожей до рідного слова теж сприяють розвитку творчого мислення. Особливо доцільні подорожі до джерел рідного слова дітям молодшого віку. Наприклад, весняного дня постояти поруч з білосніжною вишнею чи помилуватись казково-рожевим квітом старої яблуні. Після такої зустрічі з природою, одна із моїх учениць написала:

Оце краса – літа оса

Над квітом білосніжним.

І пташка лине в небеса,

Співає пісню ніжно.

А ще коли вчитель вміє прочитати в ці хвилини свої поетичні рядки,

То слово для дітей зазвучить дивною музикою, і це слово назавжди увійде у їх духовний світ. Саме в цю мить воно торкнеться найглибших і найпотаємніших куточків людської душі, ніжно зачепить струни серця – так створене поетичне слово. Адже я вірю, що кожна дитина в глибині своєї душі – поет, у кожній з них заховані ці чарівні струни, і вони зазвучать, якщо їх розбудити…

Саме в ці хвилини, під час подорожі до рідного слова, діти починають творити, складають коротенькі твори ( етюди, замальовки) – прозові або віршовані про навколишній світ. А коли душа відчує найтонші відтінки слова, буде мислити яскравими образами, перед нею відкриється музичне звучання кожного слова, на її вустах народиться вірш!…

Саме в музиці слова учень пізнає красу рідної мови, ця краса стане її духовним надбанням.

Даю опорні слова для творчої роботи: мама, сніг, сивина, скроні…а діти занурюються у світ поезії, говорять, вишукують, прислухаються до шепоту своїх маленьких душ…

А я, ніби в сивому мороці туману, читаю зворушливі і одвічні думки своєї душі:

Хай сніги не падають на скроні,

Квіти щоб і пахли і цвіли.

Щоб у мам не морщились долоні,

І щоб мами вічними були…

А ще для розвитку творчих здібностей я застосовую незакінчені художні етюди.

Скажімо, “Вечір широко розпластав свої широкі крила над річкою.

Важкою пеленою упав на землю туман. Тихо навкруги, німо… Тільки…” і даю завдання: закінчити думку.

Повірте, однакових закінчень не буває.

Отже, література – це поезія, а поезія – це айсберг, на поверхні – лише його частина.

То ж давайте заглиблюватись у дитячі душі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...

Давайте заглиблюватись у дитячі душі