Бочкарева Н. С. Джерела роману культури в західноєвропейській літературі XVIII століття

Бочкарева Н. С. Джерела роману культури в західноєвропейській літературі XVIII століття “Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття “через синтез культурної епохи запам’ятовується з епічним багатством історичний час у його неповторних особливостях” (Днепров В. Д. Ідеї часу й форми часу. М. , 1977.

С. 419). На думку Л.

Бердюгиной, у німецькому романі культури не тільки з’являється нова поетика в результаті “словесного моделювання несловесних мистецтв”, але змінюється сам предмет мистецтва й виникає особливий метод,

що синтезує принципи художнього й філософського мислення (Філософські проблеми взаємодії літератури й культури. Новосибірськ, 1986. С. 91).

В. Кругликов з морально-філософських позицій визначає образ “людини культури”, його простір і час (Кругликов В. А. Образ “людини культури”. М., 1988). “Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття “роману утвору” (Бочкарева Н. С. Роман про художника як “роман утвору”: генезис і поетика. Перм, 2000).

Роман культури як різновид “роману утвору”у західноєвропейській літературі з’являється на рубежі Освіти й Романтизму, в епоху “найбільш

інтенсивних і багатобічних зв’язків Сходу й Заходу” (П. А. Гринцер). Італійський просвітитель Дж. Вико висунув важливі для появи роману культури принципи порівняльного вивчення націй, засновані на спільності людської природи.

До кінця XVIII в. “історичний^-історичний-культурно-історичний роман”, у якому “рішуче все повинне було йти не від життя, а від культури, від історії мистецтва” (А. В. Михайлов) одержує світоглядне обгрунтування в німецькій класичній філософії й естетиці И. Г. Гердера й К. Ф. Морица. “Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття “Замку Отранто” (1765) з’являються елементи “роману утвору”: образи італійського автора й англійського перекладача в передмові до першого видання, взаємодія епох (варварство й Ренесанс), культур (середньовічне лицарство й буржуазна демократія) і естетических принципів (класицизм, просвітительський реалізм, предромантизм), образи творів мистецтва (замок, статуя, портрет).

Невипадкової нам представляється й полеміка Уолпола з Вольтером, на яку останній відповідає “одним із самих оригінальних і художньо доконаних добутків” (И. Миримский) – “Царівною Вавилонської” (1768). “Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття “Царівни Вавилонської”, на наш погляд, складається в поетиці культурологічної гри.

Вільне перекладання біблійного тексту екклесиаста, приписане гостям Біла, задає тему: “Сутність людської природи – насолоджуватися, все-таки інше – суєта суне” (тут і далі переклад Н. Коган). До екклесиасту відсилає і єдина авторська примітка, але й тут ми виявляємо гру із джерелом, характерну для роману культури: вказуються глави 3, 18 і 19, хоча в тексті Біблії їх усього 12! В 3 главі екклесиаста акцентується мотив часу: “Всьому свій час, і час усякої речі під небом…” Концепція часу біблійного проповідника багато в чому визначила хронотоп роману Вольтера: “Що було, то й буде; і що робилося, то й буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: “Дивися, от це новое” але це було вже в століттях, що були раніше нас” (ек.

1; 9). Ритуальна функція птаха Фенікс, що згоряє на багатті й відроджується з попелу відповідає культурологічній концепції “повернення часів”. Критикуючи древніх авторів, Вольтер іронічно виправдує власні метаморфози часу, у якому древні вавилоняне зустрічаються з європейцями XVIII сторіччя “Джерело: Історія всесвітньої літератури.

19 століття – специфічний культурний простір, у якому вільно з’єднуються різні епохи: Халдейське царство (Біле), Ахеменидский і Сасанидский Іран (Оромазд), Арабський халіфат (мусульмани). Тому хронотоп у романі не історичний, а культурологічний. Невипадково владикою Вавилона тут стає не історичний цар, а древнє божество – “старий Біле”. “Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття з Індією.

Народи Індії поважають гангаридов подібно тому, як у Вавилоні “люди неосвічені, але прагнучих знань, поважають халдейських філософів, хоча не можуть із ними зрівнятися”. Примітно, що в мандрівках Формозанти й Амазана не згадується Греція, а міфічні тварини країни гангаридов тісно пов’язані із грецькою міфологією. Античні ремінісценції супроводжують героїв роману Вольтера. Грецька культура виявляється якоюсь мірою внутрішнім центром роману, крапкою відліку й оцінки, не випадково Амазан викладає навчання, “, щостало через багато сторіч навчанням Пифагора, Порфирія і Ямвлиха”.

Мотив випробувань, що дозволяє з’єднати елементи міфу, казки й лицарського роману, використовується для включення в ігрове поле роману трьох древневосточних культур: єгипетської, індійської й скіфської. Мотив мандрівок дозволяє зіставити східні й західні культури, причому Азію представляє жінка, а Європу – чоловік. Гра словами як акцентуація етимологічних значень або утворення
нових слів – теж характерний елемент поетики роману культури, як і використання іноземних мов. Створюючи іронічний ефект, Вольтер використовує грецький і латинь для характеристики європейської культури, китайський і англійський для створення національного колориту Автор не випадково зіштовхує героїв у Франції, де жителі грають як діти й Амазан, захоплений чарами “галльської комедіантки”, порушує вірність Формозанте. Театралізація – характерна риса роману культури, сюжет якого – метаморфози життя й мистецтва. Основним прототипом героя-гравця відповідно до неодмінної автобіографічності “роману утвору” часто стає сам автор: “Театральність і пристрасть до акторства таїлася в самому характері Вольтера…” (Державін К. Н. Вольтер.

М., 1946. С. 316). Бошамон порівнює “Царівну Вавилонську” з комічною оперою: “У ній панують веселощі, якому автор зумів додати досить філософські риси, так само як і сатира на особи, яких він так любить виводити на свою сцену”. В “Царівні Вавилонської” створюється образ автора-оповідача, що грає з героями й читачем.

Головні діючі особи умовні, але їхнього почуття й думки часто виявляються дуже точними. Оповідач те наділяє їхніми власними поглядами й оцінками, то принципово відокремлює від себе. Функцію оповідача виконують у романі також мудреці й радники.

Особливо близькі авторові міфічні герої: птах Фенікс або Оракул. Вавилонський цар і його радники не можуть оцінити дотепність Оракула, не розуміють його філософських висновків і взагалі відмовляють йому в здоровому глузді, але випливають його радам Від першої особи автор виступає наприкінці роману, обіграючи традиційне звертання поета до музи. Умовність такого звертання різко порушується називанием імен щирих адресатів – критиків Вольтера. Що це?

Романна гра або відомість особистих рахунків? Якщо розглядати звертання до муз як частина романного цілого, то необхідно враховувати іронічний контекст, у якому виявляються не тільки критики, але й сам письменник Порушуючи традиційні границі між мистецтвом і життям, Вольтер переносить у життя принцип романної гри. Цікаво, що художні твори Вольтера друкувалися в “піратських” варіантах із вказівкою ім’я письменника, а в авторському варіанті – анонімно.

Видавниче життя “Царівни Вавилонської”, зміст якого в піратських копіях, за словами Вольтера й дослідників його творчості, спотворювався до протилежного, на наш погляд, відбиває найважливішу особливість художнього миру роману культури, основним естетическим принципом якого є гра. Незалежна від автора, самостійне життя рукописного тексту стане предметом художнього осмислення в романах культури ХХ сторіччя (“Майстер і Маргарита” М. Булгакова або “Орландо” В. Вульф).