Біля стін граду невидимого (переказ)

Родина моя – маленьке маєток Орловської губернії. Ось туди, наслухавшись суперечок на релігійно-філософських зборах в Петербурзі, я і вирішив відправитися, щоб озирнутися на всі боки, дізнатися, що думають мудрі лісові старці. Так почалося моє подорож в невидимий град.

Весна. У чорному саду співають солов’ї. Селяни в полі немов ледачі світлі боги.

Всюди розмови про японську війну, про майбутнє “кроволітіі”. У Олексіївку прийшли сектанти – “бродили десь хрещені і віру втратили”, лякають геєною огненній. “Та це ж не

Христос, – думаю я, – Христос милостивий, ясний без книжок…”

Друга моя батьківщина – Волга, кондова Русь зі скитами, розкольниками, з вірою в град невидимий Кітеж. Під Іванову ніч збираються з усіх сторін мандрівники на Ветлугу в місто Варнавін, щоб повзти “ободом один за одним всю ніч” кругом дерев’яної церковці над урвищем. Варнава-чудодій допоміг цареві Івану взяти Казань. Жевріє над його гробницею свічка, а в темному кутку пророкує бородата стара: “…І прийде Аввадон в Пітенбург, і сяде на царство, і дасть печатку із цифрою шістсот шістьдесят-шість “. З прийшла аж Варнави прочани

повертаються в Уренскіе лісу.

Тут за скитів і деревенькам живуть нащадки засланих стрільців, зберігають стару віру, хрестяться двома перстами. “Щось дитячому наївне і мужнє поєднувалося у цих російських лицарів, останніх, вимираючих лісових старих”. Ховалися вони по болотах, сивіли в ямах, читали праведні книги, творили молитву…

Щоб дізнатися про них, недовірливих, насторожених, дають мені в провідники молодого книжника Михайла Ерастовіча. Насилу ми добираємося до відомого в окрузі Петрушки. Підлітком він утік до заволзькі лісу Бога шукати.

Христолюбець Павло Іванович відрив йому яму, накрив дошками, дав книги, свічки, ночами носив хліб і воду. Двадцять сім років провів Петрушка під землею, а як вийшов, налаштував хатинок, зібрав навколо себе людей похилого віку. Але це вже потім закону про свободу совісті! Кажуть мені старовіри, що побоюються: “не перекинеться” чи новий закон на старі гоніння?

Скаржаться на попа Ніколу: забрав із монастиря в Краснояр найкращі ікони в никонианских церква, ризи здер, треті пальчики приписав, помолоділ, сидять тепер веселі, ніби п’яні…

У селі Урень “що ні двір, то нова віра, тут всякі секти розколу”. Проте знаходять себе в старообрядництві і люди освічені. Зустрів я на Волзі доктора і священика в одній особі, “віруючого, як і народ, у те, що був Йона в середині китовому три дні під дією шлункового соку”. Цей доктор дав мені листа до архієрея, з яким я зібрався обговорити, чи можлива “видима церква”. “Церква не повинна йти в найманці до держави” – ось зміст нашого довгого розмови.

При мені архієрей вперше, не криючись, а серед ясного дня приїхав до мирян, вийшов на площу і проповідував. Дзвонять дзвони, радіють напівзруйновані каплиці і великі восьмикінечні хрести.

Але є “церква невидима”, що зберігається в душі людської. Тому стікаються мандрівники до Світлого озера, до “чаші святої води в зеленій зубчастої рамі”. Від кожного виходить промінчик віри в богоспасаємий невидимий град Кітеж.

За сотні верст несуть важкі книжки, щоб “буквою” перемогти супротивників. Відчуваю, що і я починаю вірити в Кітеж, нехай відбитої, але щирою вірою. Мені радять послухати праведниці Тетяну Горний – їй дано бачити прихований в озері град. І кожен сподівається на це диво.

Старенька опускає в тріщину у березових коренів копієчку і куряче яйце для загробних жителів, інша підсовує під корч полотнину: обносилися угодники… В якому я столітті? На пагорбах навколо Светлояра строкато від паломників.

Мій знайомий старовір Улян вступає в суперечку з батюшкою. З натовпу виходить великий старий у постолах і говорить про Христа:

“Він – Слово, він – Дух”. На вигляд звичайний лісовий мужик з рудою клочковатой бородою, а виявилося – “непоклоннік, іконоборець, немоляка”. Зустрічався Дмитро Іванович з петербурзьким письменником Мережскім, листується з ним, не погоджується: “Він плотського Христа визнає, а, по-нашому, за тілом Христа годі зрозуміти. Коли Христос тілесний, так він мужик, і коли мужик, так на що він нам потрібен, мужиків і так досить “.
На зворотному шляху від Світлого озера до міста Семенову Дмитро Іванович знайомить мене з іншими немоляка, ложкарів-філософами. Вони захоплені “перекладом” Біблії з “речового неба на духовну людину” і вірять, що, коли всі прочитаєш і переведеш, настане вічне життя.

Вони сперечаються з заїжджими баптистами, відмовляються бачити в Христі реальної людини. Відчуваючи мій щирий інтерес, молодший з немоляка, Олексій Ларіонович, відкриває таємницю, як вони закинули богів дерев’яних, зрозумівши, що “все Писання – притча”. Взяв Олексій Ларіонович потай від дружини ікони, перекололи їх сокирою, спалив, та нічого не сталося: “дрова – дрова і є…” А в божницю спорожнілу поставив свій ложкарскій інструмент (на нього за звичкою хреститься дружина).

Які таємні підземні шляхи з’єднують цих, лісових, і тих, культурних, шукачів істинної віри! Сотні їх, бачених мною, починаючи від пустельника Петрушки і закінчуючи уявним духовною людиною, розділеним з плоттю цими немоляка, пройшли біля стін граду невидимого. І здається, староверскій побут каже моєму серцю про можливе, але згаяний счастии російського народу. “Знесилена душа протопопа Авакума, – думав я, – не з’єднує, а роз’єднує земних людей”.