Анненский. Книги відбиттів

По спогаду Набокова, саме цей вірш Волошин читав йому в Криму: “Я пам’ятаю, як один раз у Ялті, під час громадянської війни, холодною й похмурою зимою 1918 року, коли хвилі бурхливого моря рвалися через парапет і розбивалися об плити набережній, чудовий і прекрасно утворений поет Максиміліан Волошин (1877 – 1932) читав мені в кафі чудовий патріотичний вірш, у якому займенник “моя” або “твоя” римувалося з кінцівкою рядка “і непереборна”, що утворила комбінацію скадов I + II + IV”. Б. Бойд списує на безпам’ятність Набокова заміну

“і нездійсненна” на “і непереборна”, хоча сам же відзначив, що лише вісім років тому, в 1942 році, письменник ужив правильне слово (я маю на увазі кореневе значення): 24 роки пам’ятав і раптом за 8 років забув!

Остання зустріч із російським поетом такого рівня на рідній землі, що залишає “утікачеві з волі долі” (fato profugus) віршований завіт, вимовляє священні слова, що рятують від забуття духовної вітчизни, носить явно літературний характер і є значимою деталлю в жизнетворческой біографії письменника. Тому заміна слів тут навряд чи випадкова й відбиває духовну установку Набокова стосовно своєї

Батьківщини і її культурі. Характерна нібито ненавмисна плутанина із займенниками “моя” або “твоя”, прийом, аналогічний несподіваному злиттю займенника 3-го особи “він” і 1-го особи “я” в “ми” у романі “Дарунок”, що означало сутнісну тотожність Федора Костянтиновича і його батька К. К. Годунова-Чердинцева.

Знаменно, що останнім завітом Вітчизни для Набокова були теми й образи поезії Анненского. Саме про їх він згадує, хоча більша частина вірша Волошина присвячена проповіді непротивлення злу, що нагадує, скоріше, віровчення Л.

Толстого, чим євангельський завіт. Волошинское пророкування майбутнього Росії дзеркально співвідноситься із пророкуванням Анхиса про майбутню велич Рима в “енеиде” Вергілія. Волошин у відбитті Набокова як би відіграє роль його батька Відповідно сам письменник мислить себе Енеєм.

Отже, можливо, Кончеев реалізував метонімію, що випливає з волошинской трактування, замінивши “мрію” “вітчизною”. До речі кажучи, Ф. Двинятин помітив невипадковість “оманних членувань” у двустишии Кончеева. Якщо його дотепне спостереження, вірно, то можна запропонувати такий варіант переносу, що у результаті дасть ремінісценцію першого вірша Анненского з вірша “Після концерту”, – “В алею чорні спустилися небеса”: в алеях синіли Небеса. Кінцівка цього вірша Анненского: Так з нитки порваної у волненьи іноді, Серед місячних променів, і ніжні й огнисти, У росисту траву котяться аметисти И гинуть без сліду (с.

127), – можливий підтекст першого вірша третьої строфи “Морелли “: Ти орлиною лапою розірвані перли катали, – Ти начебто вважала мої короткострокові роки (с. 82). В Анненского мотив розривання нитки спричиняє безслідну загибель аметистів, що тримаються на ній, які, можливо, символізують надію У Поплавского упалі з розірваної нитки перлини (імовірно, саме так варто розуміти вираження “розірвані перли”) також пов’язані з мотивом близької смерті Символіка скульптур у поезії Анненского й Поплавского також порівнянна.

В Анненского вони можуть означати “безнадійний ідеал” (the hopeless ideal).13 У кожному разі, скульптури в його поезії непривабливі й навіть виродливі. В “Трактирі життя” ” Психея, щобіліє,” тільки підкреслює вульгарну обстановку трактиру. У вірші “Там” “Ерот” позбавлений крил (“безкрилий”), в “Статуї миру” (“Расі”) “чорні рани” на тілі й “жахливий ніс”, а у вірші “Я на дні” Андромеда без руки.

У цих образах відбилися неабияк постарілі скульптури Царскосельского парку. В останньому згаданому вірші ліричний герой уподібнює себе відламаній руці від скульптури Андромеди, що лежить на дні паркового ставка. Він не перестає тужити за своєю колишньою цілісністю, що асоціюється з ідеалом, або Красою, хоча її досягнення неможливо.

Поплавский використовував образ руки, що відламала, в 3-й строфі (передостанньої) вірша “Перетворення в камінь”: Ви на снігу сліди від каблука Проткнули парасолькою, як лезом кинджала Моя ж лілова й тверда рука, Як кам’яна, на лаві лежала (с. 4). Тут підкреслена необоротність розриву: мотив взаємної туги відсутній, на відміну від вірша Анненского.

Справа в тому, що Поплавский варіює ліричний сюжет іншого вірша Анненского з “скульптурною тематикою” – сонета “Чорний силует”, що ввійшов в “Трилисник приреченості”. У цьому сонеті зображуються руйнівні наслідки скептичного, рефлектирующего відносини до всякого цільного почуття (і в тому числі до любові), що прилучає до Краси; марні пориви до досягнення ідеалу; і “безповоротність пережитого”, свідомість, властиве, по Анненскому, Пушкіну:14 А сад стихли… і двері туди забиті… И сніг іде… і чорний силует Захолодів на дзеркалі граніту (с.

98). Поплавский як би “поширює” тему останньої строфи Анненского, відвівши темі духовних шукань буквально тільки перший рядок свого вірша й передбачувану передісторію (вірш починається як уривок): “Ми вийшли. Але ваги мимоволі опускалися”.

Мотиви снігопаду й “отверділості” під впливом холоду, образ каменю також зближають дані вірші. Ліричний сюжет “Я на дні” варіюється й у вірші Поплавского “Місячний дирижабль”, де хворобливі бачення “колонад”, скульптурних зображень “дівши” (богинь?) і “кам’яного (“дрімаючого”) Аполлона”, відбитих в “смарагдової” (в Анненского “зеленої”) нічній воді (порівн. “важкі скляні потемки” в Анненского), намальовані героєм, що порівнює кімнату, у якій він перебуває, з “дном”. Остання строфа, вірніше, останні три рядки останньої строфи явно контрастні по своєму “реалістичному” колориті з попередньою “казково-фантастичною” аурою, начебто ліричний герой пробудився від солодко-наркотичного сну й побачив тверезу й кошмарну реальність: У цій кімнаті зовсім темно, Тільки мовчачи на самому дні, Тінь крива спить на стіні (с. 43).

Як це ні трагикомично звучить, весь “дивовижний мир таємничих бачень”, можливо, вийшов із цієї “тіні кривій”. Метаморфоза цілком у дусі Анненского: див., наприклад, його вірш “Квадратні віконця”, де, за словами Сечкарева, “прекрасна мрія” (a beautiful dream) трансформується в “сатира” (a satyr).