А що взагалі робить війна з душею людини?

Вона неї розтліває – затверджує Астафьев. Приклад тому – образ старшини Мохнакова. Він чудовий вояк – воює вміло, толково, навіть у гарячці бою не втрачає голів, професійно навчився вбивати. Але саме він після бою мародерствує, оббираючи вбитих, саме він по-хамски звертається з їхньою господаркою, що притулила.

У ньому все людське вже скінчилося, і він зізнається Борисові: “Я весь витратився на війну, усе серце витратив, не жаль мені нікого”. Загибель Мохнакова, що поклав у заплічний мішок протитанкову міну й кинувся з нею під

танк, по всіх літературних стандартах – подвиг, але Астафьев бачить тут не тільки акт героїчного самопожертва, але й розпачливий акт самогубства: Мохнаков зовсім обдумано покінчив із собою, тому що не зміг жити зі своєї спопелілої, що озлобилася, обесчеловеченной душею И навіть лейтенант Борис Костяев, головний герой повести, теж на війні душевно витрачається. Він витрачається від крові й смертей, від постійного споглядання руйнування, від хаосу, що творять люди.

У повісті є фраза, що фіксує психологічний стан лейтенанта: “Нести свою душу Борисові зробилося ще важче”.

Це дуже глибока формула: апокалиптические

обставини страшні навіть не фізичними мученнями й фізичною смертю, а смертю душі – тим, що з її вивітрюються ті поняття, якими людина відокремила себе від худоби – жаль, любов, доброта, сердечність, чуйність, ощадливе відношення до життя інших людей. Не випадково в Астафьева дуже дивної виглядає смерть Бориса. Його ранило осколком міни в плече, поранення, по суті, не дуже-те важке, але він слабшає, гасне й умирає в санітарному поїзді.

Лейтенант Костяев загинув на війні від утоми – він не зміг далі нести свою душу. Молох війни в Астафьева не щадить нікого з костяевского взводу: гинуть куми-алтайці Каришев і Малишев, важко поранений жалюгідний ябеда Пафнутьев, підривається на міні Шкалик, зовсім ще хлопчик… Така війна й такі її наслідки.

Але з апокалиптическим жахом війни в повісті Астафьева вступає в протиборство щиросердечний, серцевий початок. Сам заголовок добутку (“Пастух і пастушка”) і його жанровий підзаголовок (“сучасна пастораль”) уже орієнтують читача на амбівалентне відношення кизображаемому. Астафьев дійсно відновлює пам’ять про пастораль, цьому улюбленому жанрі сентименталізму, через введення клішованих, легко пізнаваних образів, деталей, сюжетних ходів, стилістичних зворотів.

Але було б більшим спрощенням бачити тут пародіювання. Між ідеальним, а точніше, наївно-ідилічним миром пасторалі й суворим, кривавим миром війни в повісті Астафьева встановлені багатозначні відносини Досить вслухатися в мотив “пастуха й пастушки” – центральний мотив повести, щоб уловити цю багатозначність. Історія Бориса Костяева й Люси, що ненавмисно знайшли й втратили один одного в хаосі війни, народжує асоціацію з пасторальною історією про пастуха й пастушка. Але скільки відтінків має ця асоціація! Батьки Бориса, шкільні вчителі з маленького сибірського містечка, теж “пастух і пастушка”: їхня любов і ніжність – це психологічна паралель до відносин Бориса й Люси.

Двоє сільських старих, пастух і пастушка, убиті одним снарядом, – це піднесено-епічна паралель. А є ще пастух і пастушка з балету, що Борис хлопчиком бачив у театрі, і наївність цієї театральної, придуманої ідилії відзначена стилістично (“Галявина зелена.

Ягнички білі. Пастух і пастушка в шкірах”). Нарешті, є жалюгідна пародія на ідилічну вірність в образі “плюшевого” німецького солдатика, денщика, що залишається слугою навіть при генералі, що застрелився своєму, Така ж багатозначність відносин між сучасним, тобто реальним, і пасторальним, тобто ідеальними й ідилічним, планами стає конструктивним принципом усіх без винятку художніх елементів повести “Пастух і пастушка”. Сниженно побутове й идиллически високе є вже в першому портреті Люси: мазок сажі на носі й ока, “доспілі у формі вівсяного зерна”, у яких “не зникало вираження вічного суму, яку вміли побачити й зупинити на картинах древні художники”.

У стилістичній організації повести дуже істотна роль старомодного, пов’язаного з поетикою пасторалі, слова й жесту: “Ми породжені друг для друга, як писалося в стародавніх романах, – не відразу відгукнулася Люся”; “Старомодна в мене мати… І склад у неї старомодний”, говорить Борис. Або от ще: “Підхопивши Люсю в беремя, як сніп, він ніяково став носити її по кімнаті.

Люся почувала, що йому важко, несподручно це заняття, але раз начитався шляхетних романів – нехай носить жінку на руках…” Герої соромляться старомодності, а разом з тим дорожать нею, не хочуть розгубити того чист і доброго, що відклалося, спресувалося в цих начебто б застарілих словах, жестах, учинках И в самому сюжеті автор зіштовхує ніжну пасторальну тему з жорстокої, точніше – з найжорстокішою прозою життя. Загальна сюжетна подія в повісті будується на паралелі двох несумісних ліній – описується кривава м’ясорубки війни й розповідається сентиментальна історія зустрічі двох людей, немов породжених друг для друга Навмисно акцентуючи опозицію ніжної пасторалі й кривавої прози війни, Астафьев розставляє по сюжеті, як вішки, три дуже показові колізії. Спочатку Борис і Люся, перебиваючи один одного, уявляють, який буде їхня зустріч після війни: Борис – “Він приїхав за нею, взяв її на руки, несе на станцію на очах чесного народу, три кілометри, всі три тисячі кроків”; Люся – “Я сама примчуся на вокзал.

Нарву великий букет троянд.

Білих. Сніжних. Надягну нове плаття.

Біле. Сніжне.

Буде музика”. Потім, уже розставшись, кожний з них мріє про нову зустріч: Борис – про те, що, як тільки їхній полк відведуть у тил на переформування, воно отпросится у відпустку, а Люся, вийшовши з будинку, бачить його сидячої на ослоні під тополями, і – “так і не знявши сумку з ліктя, вона сповзла до ніг лейтенанта й самим язичеським манером припала до його взуття, несамовито цілуючи курні, розбиті у дорозі чоботи”. Нарешті, сам безособовий оповідач теж втягується в цю гру уяви: він малює картину поховання померлого Бориса по всіх людських установленнях – з домовиною, з переказом тіла землі, з пірамідкою над горбком.

Але кожна із цих ідилічних картин жорстко обривається: “Нічого цього не буде…

“; “Нічого цього не було й бути не могло…”; “Але нічого цього також не було й бути не могло…

” І напоследок замість утопічної картини скромного, але гідного похоронного обряду йде натуралістичне оповідання про те, як товарний вагон з тілом Бориса Костяева був залишений на якімсь безвісному полустанку, що як почав розкладатися труп випадково виявили, “завалили на багажний візок, відвезли за полустанок і скинули в неглибоко вириту яму”. И все-таки пастораль не зникла в цьому жорстокому світі.

І через тридцять років після війни літня жінка “із древніми очами, що вже відцвітають,” знайшла могильний горбок посередині Росії й сказала тому, хто там лежить, стародавні слова: “Зовсім незабаром ми будемо разом… Там уже ніхто не має сил розлучити нас”.